«До чого все це? — запитав він себе, апатично дивлячись, як «форд» Джо Вайзера виїжджав на Мейн-стріт, відвозячи Дорренса Марстеллара. — До чого все? Ми не можемо нічого змінити, виходу нема. Можливо, у Гай-Рідж нам дещо і вдалося. Але різниця між тим, що було там і що відбувається тут, подібна до різниці між плямою бруду й чорною дірою. Якщо ми спробуємо втрутитися в те, що відбувається, нас зітруть на порох.
Поруч пролунав стогін, і Ральф зрозумів, що Луїза плаче. Намагаючись взяти себе в руки, він обійняв жінку за плечі.
— Тримайся, Луїзо, — сказав він. — Ми зможемо протистояти цьому. — Але в глибині душі він сумнівався.
— Ми ж дихаємо цим! — схлипнула вона. — Ми просочуємося смертю! О, Ральфе, ходімо звідси! Будь ласка, ходімо звідсіль!
Слова Луїзи були бальзамом для його душі, немов склянка води умираючому від спраги в пустелі, але Ральф похитав головою:
— Якщо ми нічого не зробимо, сьогодні ввечері загинуть дві тисячі людей. Я погано розбираюся в тому, що відбувається, але це знаю напевно.
— Добре, — прошепотіла Луїза. — Підтримуй мене, щоб я не розбила голову, якщо зомлію.
Яка зла іронія, подумав Ральф. Тепер у них були обличчя й тіла квітучих людей середнього віку, але вони плелися по автостоянці, як парочка старих, м’язи яких перетворилися на мотузки, а кістки на скло. Луїза часто й важко дихала, немов хворіла на грудну жабу.
— Я виведу тебе звідси, якщо хочеш, — сказав Ральф дуже серйозно. Він проведе її до автобусної зупинки, а коли автобус прийде, посадить і відправить на Гарріс-авеню. Що може бути простіше?
Ральф відчував смертоносну ауру, що оточувала це місце, тиснула й намагалася знищити його, і згадав слова Білла Мак-Ґоверна про емфізему легенів, яка була у Мей Лочер, — ця хвороба не відступає ні на секунду. Тепер йому було зрозуміло, що пережила Мей Лочер за останні п’ять років свого життя. І справа зовсім не в тому, що він усмоктує чорні міазми, вдихаючи смерть, серце скажено б’ється, а голову стискає так, наче в Ральфа жорстоке похмілля.
Він хотів було повторити свою пропозицію, коли Луїза, задихаючись, заговорила:
— Гадаю, я впораюся… Сподіваюся… Це не протриває занадто довго. Ральфе, як так сталося, що ми можемо відчувати щось настільки жахливе, навіть не бачачи барв? Чому їх немає? — Вона обвела жестом натовп перед будинком. — Невже ми, шот-таймери, настільки байдужі? Жахлива думка.
Ральф похитав головою, показуючи, що відповідь йому невідома, але подумав, що телерепортери, оператори й охоронці все ж відчувають щось. Він бачив безліч рук, які тримали горнятка з кавою, але ніхто не пив. На капоті одного з автомобілів стояла коробка з горіховими тістечками, але єдине, яке взяли з упаковки, лежало поруч на серветці, відкусили від нього лише раз. Ральф окинув поглядом більше двох дюжин осіб, але на жодному не помітив посмішки. Люди займалися своєю роботою — установлювали камери, приєднували кабель, — але робили це без того збудження, яке зазвичай супроводжує підготовку до таких подій.
Конні Чанґ вийшла з-під навісу з бородатим симпатичним кінооператором. «МАЙКЛ РОЗЕНБЕРҐ» — було написано на емблемі його форменої куртки. Вона жестом маленьких рук показала, що воліла б, аби він зняв привітальне гасло. Розенберґ кивнув. У Конні Чанґ було бліде, похмуре обличчя. Під час розмови вона замовкла, непевно піднесла долоню до скроні, немов загубила нитку думок або відчула слабкість. Люди поводилися підкреслено однаково, здавалося, всі вони переймалися одним і тим же: у часи дитинства Ральфа це називалося меланхолією, але меланхолія була лише слабким визначенням туги, яка охопила всіх.
Ральф пригадав випадок зі свого життя, коли він впадав в емоційний ступор; весь день він почував себе чудово… Але без жодної видимої причини його раптом охоплювало полум’я, і одразу виникало почуття втрати, катастрофи. Потім прийшло відчуття безглуздості всього, що відбувається, — воно ніяк не було пов’язане з поточними подіями, але не втрачало від цього своєї потуги, і тоді хотілося лише одного: заховатися в ліжко і вкритися з головою. «Можливо, оце й викликає подібні почуття, — подумав він. — Якесь величезне скупчення смертей, передчуття нещасть, що розкинулося, немов тент для банкету, витканий із павутини й сліз замість тканини й канатів. На нашому рівні шот-таймерів ми не бачимо його, але відчуваємо. Так, відчуваємо. А сьогодні…»
А сьогодні це щось намагається висмоктати їх до дна. Можливо, незважаючи на побоювання, вони з Луїзою не вампіри, але це щось виразно існувало. Саван був уповільненим, напівусвідомленим життям, і він постарається висмоктати з людей усе, якщо вони дозволять йому.