— Відвернися, поки я поправлю деталь туалету, і зітри дурну, самовдоволену усмішку зі свого обличчя.
Ральф слухняно відвернувся й почав дивитися на Громадський центр. Якщо на його лиці й грала посмішка (Ральф вважав, що Луїза, швидше за все, помітила це по його аурі), то вид темного, ворухливого савана одразу ж її розвіяв.
— Луїзо, може, краще взагалі це зняти?
— Даруйте, Ральфе Робертсе, але не в моїх правилах знімати спідню білизну й залишати її на біговій доріжці, а якщо ти коли-небудь і знав дівчину, яка дозволяла собі подібні речі, сподіваюся, це було ще до знайомства з Керолайн. Жаль, що у мене немає…
У голові Ральфа зринув образ англійської шпильки.
— Звичайно, але не носиш же ти її з собою, Ральфе!
Він похитав головою й послав свій власний образ: клепсидра, у якій безперестанку тече пісок.
— Добре, добре, я прийняла послання. Здається, тепер нижня спідниця на мені трохи протримається. Можеш обертатися.
Луїза самовпевнено зістрибнула з дощатого паркану, однак аура її сполотніла, а під очами знову з’явилися темні кола. Повстання Одеж провалилося. Ральф підстрибнув, заносячи ногу над парканом, і легко зістрибнув униз. Йому сподобалося відчуття цього руху — здавалося, воно пробудило давню пам’ять у його суглобах.
— Нам треба добряче підживитися, Луїзо.
Луїза стомлено кивнула:
— Знаю. Ходімо.
Йдучи по залишених Атропосом мітках, вони перетнули стадіон, перелізли через паркан з протилежного боку, тоді спустилися зарослим чагарником схилом до Нейболт-стріт. Ральф, бачачи, як Луїза похмуро притримує сповзаючу нижню спідницю, хотів було ще раз запропонувати позбутись її, але передумав. Якщо їй набридне, вона зробить це й без його порад.
Найбільша тривога Ральфа — що слід Атропоса взагалі може зникнути — наразі виявилася необгрунтованою. Червонуваті краплі вели їх по Нейболт-стріт повз старезні багатоквартирні будинки, які давно слід було б знести. Поношена білизна сохла на провислих мотузках, брудні, сопливі діти поглядали за ними, стоячи в засмічених і запилюжених двориках. Гарненьке світловолосе хлопча, на вигляд років трьох, застигло на ганку будинку, підозріло поглядаючи на Ральфа й Луїзу, потім однією рукою взялося за ширінку своїх штанів, а іншою показало їм «пташку».
Нейболт-стріт упиралася в старе залізничне депо, і тут Ральф і Луїза моментально загубили слід. Вони зупинилися біля дерев’яних рогаток, що перекривали спуск у старий підвал — єдине, що вціліло від депо, — оглядаючи півколо величезного пустиря. Іржаві рейки визирали з густої порослі соняшнику й бур’янів; скалки сотень битих пляшок блищали на сонці. На напівзруйнованій стіні дизельного гаража горіли величезні яскраво-червоні букви: «СЬЮЗІ СМОКТАЛА МОГО ТОВСТУНА». Ця сентиментальна заява містилася поруч із танцюючою свастикою.
Ральф: (— Куди ж, до біса, вони поділися?)
(— Поглянь сюди, вниз, — бачиш?)
Луїза показувала на те, що до 1963 року було головною лінією, а до 1983 року — єдиною, тепер мало вигляд іржавих, зарослих травою рейок, що вели в нікуди. Навіть шпали зникли, згорівши в полум’ї вечірніх багать, які розкладали або місцеві п’янички, або жебраки, що чинили набіги на картопляні поля округу Арустук чи на яблуневі сади в надії на посмішку Фортуни. На одній з небагатьох уцілілих шпал Ральф помітив відбитки рожевого сліду. Вони виглядали значно свіжішими, ніж сліди на Нейболт-стріт.
Ральф простежив поглядом напрямок зарослої залізниці. Якщо пам’ять не зраджувала йому, вона огинала Муніципал Голф-Курс на шляху до… так, назад у західну частину міста. Мабуть, саме ця недіюча колія проходила повз аеродром, біля якого на майданчику для пікніків — можливо, якраз зараз — Фей Чепін готувався до «злітно-посадочного № З».
«Колись усе це було єдиною окружною дорогою, — подумав Ральф. — Потрібно не менше трьох днів, щоб обійти її, але зрештою ми повернемося туди, звідки почали, не в Едем, а на Гарріс-авеню».
— Агов, як поживаєте?
Ральфові цей голос здався знайомим, і відчуття посилилося, коли він побачив того, хто говорив. Він стояв позаду них на місці, звідки йшов у небуття тротуар Нейболт-стріт. На вигляд йому було близько п’ятдесяти, але насправді на п’ять-десять років менше. Чоловік був у светрі й обтріпаних джинсах, його аура нагадувала різнокольорові пляшки «Сен-Патрікс Дей». І тут Ральф згадав: п’яничка, який клянчив у нього гроші у Строуфорд-парку того дня, коли Ральф зустрів Білла Мак-Ґоверна, що горював за своїм старим приятелем Бобом Полгерстом… А Полгерст, як виявилося, пережив самого Білла. Іноді життя буває кумеднішим від Ґручо Маркса.[50]