(— Так.)
Луїза кинула панаму назад на крісло й повернулася до коробки, набитої одягом. Як тільки вона відвернулася, Ральф, нагнувшись, заглянув під крісло в надії помітити блискіт сережок. Якщо панама Біллі й гребінець Джо лежали тут, тоді, можливо, сережки Луїзи…
Але під кріслом нічого не виявилося, крім пилу й в’язаного дитячого черевичка.
«Неможливо, щоб усе відбулося так легко й просто», — подумав Ральф, підводячись і обтрушуючи коліна. Раптом на нього навалилася неймовірна втома. Вони без жодних клопотів майже одразу відшукали гребінець Вайзера — добре, просто чудово, але Ральф підозрював, що це лише показна удача. Він і далі переймався сережками Луїзи… і, звичайно, мусив зробити те, заради чого їх сюди послали. Що це було? Він не знав, а якщо хто-небудь згори й розсилав інструкції, до нього вони не дійшли.
(— Луїзо, чи ти придумала що-небудь…)
(— Ш-ш-ш-ш!)
(— Що? Це він, Луїзо?)
(— Ні! Тихо, Ральфе! Послухай!)
Ральф прислухався. Спочатку він нічого не почув. Потім подумки відчув стискання, спалах. Дуже повільний і обережний цього разу. З легкістю пір’їнки, що ширяє в потоці теплого повітря, Ральф ковзнув трохи вище і почув тихий тривалий звук, схожий на скрип дверних петель. Було щось знайоме — не в самому звуку, але в асоціації, яку він навіював. Схоже на…
…сигналізацію проти злому або на сигнал димоуловлювача. Це кличуть нас.
Луїза крижаними пальцями схопила його за руку:
(— Ось воно, Ральфе, — те, що ми шукаємо. Чуєш?)
Звичайно, Ральф чув. Але чим би не був цей звук, він не мав жодного відношення до сережок Луїзи… А без них він звідси нікуди не піде.
(— Нумо ж, Ральфе! Ми повинні його відшукати!)
Він дозволив Луїзі повести себе далі в глибину комори. У багатьох місцях завали сувенірів Атропоса футів на три піднімалися над їхніми головами. Як вдалося такому кволому карлику, мерзенній комашці, впоратися, Ральф не знав — можливо, за допомогою левітації, — але в результаті він втратив орієнтири серед завалів, поки вони блукали, петляючи й іноді повертаючись назад. Напевно він знав лише те, що тепер звук став голосніший: у міру їхнього наближення до джерела гулу той перетворився на дзижчання комахи, яке лоскотало Ральфові нерви. Звернувши за ріг, Ральф побачив гігантську цикаду, що дивилася на нього тьмяними чорно-коричневими зіницями завбільшки з грейпфрут.
Хоча окремі аури предметів, звалених у цьому склепінні, й розвіялися, як зникає аромат квітки, засушеної між сторінками книги, вони все-таки були присутні тут, під шаром смороду Атропоса — навіть на цьому рівні сприйняття, коли всі почуття Ральфа були розбуджені й наструнені, неможливо було, вловлюючи ці аури, не відчувати до них відрази. Від німих слідів смертей жертв Випадковості віяло жахом і патетикою. Ральф зрозумів, що жахливе місце — не лише музей чи лігвище пацюків, воно було язичеським храмом, де Атропос виконував власну версію святого причастя, вживаючи замість хліба й вина сум і сльози.
Блукання Ральфа й Луїзи вузькими кривими проходами між купами мотлоху стало важким експериментом, який руйнував душу й тіло. Кожен не вповні безцільний зиґзаґ виставляв на огляд сотні нових предметів, бачити й згадувати про які Ральфові не хотілося, кожен предмет волав своїм власним болем і розпачем. Ральф не дивувався, що Луїза розділяла його почуття, — ідучи за ним, жінка тихо схлипувала, стримуючи ридання, що підкочували до горла.
Тут валялися покручені дитячі саночки із прив’язаною до них мотузкою. Дитина, якій вони належали, померла від конвульсій морозного січневого дня 1953 року. Була тут і жердина мажоретки, обгорнена по спіралі червоно-білими стрічками, — дівчину згвалтували й забили до смерті камінням восени 1967 року. Убивця, якого так і не піймали, сховав тіло в невеликій печері, де її останки, разом з останками двох інших жертв, спочивають і понині.
Виявили вони й брошку з камеєю, що належала жінці, якій на голову впала цеглина, коли вона йшла по Мейн-стріт, щоб купити свіже число журналу «Воґ»[53] — якби вона вийшла з дому секунд на тридцять раніше або пізніше, то залишилася б живою.
Знаходився тут і дешевий ніж чоловіка, випадково застреленого під час полювання в 1937 році.
Бачили вони й компас бойскаута — хлопець зламав шию під час підйому на гору Катадін.
Тапочок маленького хлопчика Ґейджа Кріда, якого переїхав бензовоз, що мчав з перевищенням швидкості по шосе № 15 у Ладлоу.
Перстені й журнали, брелоки від ключів та парасольки, капелюхи й окуляри, брязкальця і радіоприймачі. Вони розрізнялися лише на вигляд, але суть їх була одна й та ж: тихі, сумні голоси людей, викреслених із п’єси в середині другого акту, коли вони ще розучували свої ролі, готуючись до третього; людей, яких безцеремонно вигнали, і їхні справи залишилися незавершеними, а зобов’язання невиконаними; людей, єдиним злочином яких було те, що вони народилися у володіннях Випадковості… І трапилися на очі божевільному з іржавим скальпелем у руках.