Луїза схлипувала:
(— Ненавиджу його! О, як я його ненавиджу!)
Ральф розумів, що вона хоче сказати. Одна справа слухати просторікування Клото й Лахесіса про те, що Атропос є частиною якоїсь великої картини, можливо, навіть слугує Вищій Визначеності, і зовсім інша — дивитися на кепку маленького хлопчика, що впав у покинутий підвал і помер у темряві, помер в агонії, зірвавши голос після шестигодинного кликання любої матусі.
Ральф, простягнувши руку, торкнувся кепки. Її власника звали Біллі Ветербі, і його остання думка була про морозиво.
Ральф стиснув руку Луїзи.
(— Ральфе, що відбувається? Я чую твої думки — впевнена, — але це радше схоже на шепіт).
(— Я думав про те, як мені хочеться зробити відбивну з цього виродка, Луїзо. Можливо, нам вдасться провчити його, показавши, як це — не спати ночами. Як ти ставишся до такої ідеї?)
Луїза ствердно кивнула.
Вони дійшли до місця, де вузький коридор роздвоювався. Тихе постійне гудіння чулося зліва — воно, здавалося, вже близько, судячи зі звуку. Тепер неможливо було йти пліч-о-пліч, і що далі вони просувалися вперед, то прохід усе дужче звужувався. Зрештою Ральф змушений був протискуватися боком.
Тут червонуваті виділення, залишені Атропосом, ставали густішими, вони стікали по безладних завалах сувенірів, утворюючи на брудній підлозі невеликі калюжки. Тепер Луїза до болю стискала руку Ральфа, але він не зупиняв її.
(— Зовсім як у Громадському центрі, Ральфе, — схоже, Атропос проводить тут багато часу.)
Ральф ствердно кивнув. Питання полягало в такому: а якщо пан Атропос з’явиться просто зараз? Вони наближалися до тупика, забитого величезною купою мотлоху, але дотепер не виявили джерела гудіння. Монотонний звук доводив Ральфа до шаленства — здавалося, в голові у нього билася муха.
Наближаючись до кінця проходу, він усе більше переконувався в тому, що об’єкт їхнього пошуку потойбіч купи, яка перепиняла їм дорогу, — доведеться або повертатися, або пробиватися вперед. І те і інше вимагало більше часу, ніж вони могли собі дозволити. Ральфа починав охоплювати розпач.
Однак прохід виявився не тупиком — ліворуч можна було проповзти під столом, заставленим тарілками з аркушами зеленуватого паперу на них і…
Блідо-зелений папір. Ні, не зовсім те. Стоси банкнот. На тарілках у цілковитому безладді валялися десятки, двадцятки, сотні. В соуснику лежала ціла пачка п’ятдесятидоларових банкнот, а з пляшки з-під вина, згорнутий у трубочку, п’яно визирав чек на п’ятсот доларів.
(— Ральфе! Боже мій, це ж цілий статок!)
Луїза дивилася не на стіл — останні півтора метра проходу були коридором із сіро-зелених пачок грошей. Вони з Луїзою опинилися в коридорі, стіни якого, якщо можна так сказати, були викладені з грошей. Тепер Ральф міг відповісти на ще одне питання, яке його хвилювало: звідки Ед Діпно взяв гроші для внесення застави… Але все-таки Ральф підозрював, що, незважаючи на всі багатства, з жінками в лисого мерзотника не складалося.
Він нахилився, придивляючись до просвіту під столом. Схоже, там була ще одна кімната, дуже маленька. Червонувате світіння, що виходило звідти, повільно пульсувало, нагадуючи биття серця. Ральф показав рукою, потім глянув на Луїзу, та кивнула. Опустившись на коліна, Ральф проповз під заваленим грішми столом, пробираючись у святиню, споруджену Атропосом посеред речей, купою звалених на підлозі. Безсумнівно — це було те, за чим їх послали, але Ральф і далі не знав, що це таке. Предмет, схожий на мармурову кульку з дитячої гри, оточував саван, такий же непроникний, як і центр чорної діри.
«Чудово. І що тепер?»
(— Ральфе, чуєш спів? Дуже тихий?)
Ральф із сумнівом подивився на Луїзу, потім оглянувся. Він уже встиг зненавидіти це захаращене місце, та хоча й ніколи не мав клаустрофобії, відчув, як панічне бажання швидше вибратися звідси опановує його думки. У голові пролунав приглушений голос. «Я не просто хочу цього, Ральфе, мені це необхідно. Я зроблю все, що в моїх силах, але якщо ти не завершиш те, що необхідно, ти програєш, і тоді яка різниця, кому з нас чого хочеться…»
Ледве стримуваний страх у голосі мовця зовсім не здивував Ральфа, бо це місце було воістину жахливим — і не кімната зовсім, а дно шахти, круглі стіни якої викладені з украдених речей, тостерів, підставок для ніг, радіогодинників, фотоапаратів, книг, кошиків, туфель, грабель. На рівні очей Ральфа на стрічечці висів запилюжений, весь у вм’ятинах, розбитий саксофон. Ральф простягнув руку, бажаючи прибрати клятий інструмент подалі з очей, але раптом уявив, що це може спричинитися до обвалу, який поховає їх тут заживо, і відсмикнув руку. Водночас розширилися межі його розуму й загострилася здатність до сприйняття. На мить йому навіть здалося, що він справді щось чує — тихе зітхання, немов шепіт океану в морській раковині, — але потім усе зникло.