(— Якщо тут і лунають голоси, Луїзо, то я їх не чую — ця клята штуковина заглушає їх).
Ральф показав на предмет у центрі кола — чорноти, що була за гранню всіх попередніх концепцій чорноти савана, апофеоза всіх саванів разом узятих. Але Луїза похитала головою:
(— Ні, не заглушає, а висмоктує їх до останньої краплі).
Вона глянула на чорний предмет із жахом і відразою:
(— Ця клята штуковина висмоктує життя з усіх предметів, що зберігаються тут… Вона намагається висмоктати життя й з нас).
Так, звичайно. Тепер, коли Луїза вимовила це, Ральф відчув, як саван — або предмет, огорнутий ним, — тисне на щось, заховане в глибинах його мозку, штовхає, крутить і розхитує… Намагаючись вирвати це щось, як виривають зуб із рожевої м’якоті ясен.
Намагається висмоктати з них життя? Близько, але не точно. Ральф подумав, що не їхні життя потрібні предмету, захованому всередині савана, як і не їхні душі… Він жадав їхньої життєвої сили. Їхнього КА.
Очі Луїзи розширилися, коли вона вловила цю думку… А тоді її погляд змістився, зупинившись у точці трішечки вище його плеча. Вона потягнулася вперед, простягаючи руку.
(— Луїзо, я не став би цього робити — ти все можеш обрушити на…)
Занадто пізно. Вона щось висмикнула, подивилася на це з виразом приголомшеного розуміння, потім простягнула Ральфові:
(— Воно ще живе — усе тут живе. Не знаю, як це можливо, однак… Воно дуже слабке. Чому?)
Луїза простягала йому білий тапочок, який колись належав або дитині, або мініатюрній жінці. Взявши його в руки, Ральф почув м’який, немов віддалений спів. Звук настільки самотній, як листопадовий вітер у холодний день, але надзвичайно приємний — цілковита протилежність скрипу чорного предмета на підлозі, який так різав слух.
Йому був знайомий цей голос. Безсумнівно.
На носаку тапочка виднілася бордова пляма. Спершу Ральф подумав, що це шоколадне молоко, але відтак зрозумів, що воно насправді: засохла кров. У цей момент він знову опинився біля «Червоного яблука», підхоплюючи Наталі, перш ніж Елен випустила крихітку з рук. Він згадав, як заплелися ноги Елен, як вона хитнулася назад, навалюючись на двері магазину, немов п’яний на стовп, простягаючи до нього руки. «Дай мені ди-ти-ну… Дай мені Нат-лі».
Він упізнав цей голос — то був голос Елен. І цей тапочок був на її нозі того дня, а крапля крові впала на носак або з розбитого носа Елен, або з рани на щоці.
А голос усе співав і співав, скреготання чорного предмета в савані не могло обірвати співу, і тепер слух Ральфа — або те, що було йому слухом у світі аур, — загострився до межі, уловлюючи голоси інших предметів. Вони співали, становлячи сумний хор.
Живі. Співали.
Вони можуть співати — усі речі, зібрані тут, можуть співати, тому що і їх власники ще можуть співати.
Їхні господарі ще живі.
Ральф знову зиркнув угору, помітивши тепер, що, хоча деякі предмети й скидаються на старі — пом’ятий саксофон, наприклад, — та майже всі вони зроблені недавно; у цьому алькові не було велосипедних коліс випуску дев’яностих років минулого сторіччя. Ральф помітив три годинники, і всі вони виявилися електронними. Зовсім нова бритва, тюбик губної помади, на якому ще зберігся цінник «Райт-Ейд».
(— Луїзо, Атропос украв ці речі в людей, які зберуться сьогодні ввечері у Громадському центрі. Так?)
(— Так, упевнена.)
Він указав на чорний кокон, що скрипів на підлозі, майже перекриваючи своїм скрипом пісню… Висмоктуючи її з предметів, що оточували його, живлячись нею.
(— Що б не було всередині цього савана, воно має безпосереднє відношення до того, що Клото й Лахесіс називали ниткою керування. Саме воно зв’язує всі ці предмети — усі ці життя — воєдино.)
(— І це перетворює їх на КА-ТЕТ, правильно?)
Ральф повернув тапок Луїзі:
(— Ми заберемо його з собою. Він належить Елен).
(— Знаю.)
Луїза довго дивилася на тапок, потім зробила те, що Ральф розцінив як украй розумну дію: відірвала смужку мережива від комбінації й прив’язала тапок до зап’ястя лівої руки на зразок браслета.