(— Життя — підступна штука, Шотті. Чому б тобі не віддати мені персня? Однаково рано чи пізно я заберу його).
(— Та пішов ти…)
Дешева перепалка. Але головне питання так і залишилося без відповіді. Як же він повинен вчинити з цим чудовиськом?
«Що б там не було, ти не можеш діяти, поки за твоєю спиною стоїть Луїза, — порадив голос, не зовсім схожий на шепіт Керолайн. — Вона була прекрасна у своїй люті, але тепер лють минула. Луїза занадто м’якосерда для того, що буде далі, Ральфе. Тобі необхідно випровадити її звідси».
Ральф повернувся до Луїзи. Її очі були напівзаплющені, вона в будь-який момент могла обпертися на стіну й так заснути.
(— Луїзо, я хочу, щоб ти пішла звідси. Негайно. Піднімися нагору і почекай мене під де…)
Мигнув скальпель, Атропос мало не зрізав Ральфові кінчик носа. Ральф відхитнувся, його коліно заковзало по шовку. Атропос потужним ривком звільнився, але в останній момент Ральфові вдалося вдарити карлика по голові ребром долоні й знову притиснути коліном до підлоги.
(— О! О! Припини! Ти ж уб’єш мене!)
Ральф, не звертаючи уваги на стогони Атропоса, глянув на Луїзу:
(— Іди, Луїзо! Я теж скоро піднімуся!)
(— Навряд чи без сторонньої допомоги я зможу здолати сходи! Я така слабка).
(— Зможеш. Ти мусиш піднятися, і ти це зробиш.)
Атропос, притиснутий до підлоги коліном Ральфа, знову поворухнувся. Але для звільнення цього було зовсім недостатньо. Час мчав зі скаженою швидкістю, у цей момент справжнім ворогом був час, а не Ед Діпно.
(— Мої сережки…)
(— Обіцяю, я принесу їх, Луїзо.)
Величезним зусиллям волі Луїза випрямилася й уважно подивилася на Ральфа:
(— Не треба вбивати його, Ральфе, навіть якщо ти й мусиш. Це не по-християнському.)
«Зовсім не по-християнському, — погодилося маленьке дурненьке створіння в його голові. — Не по-християнськи, а проте… Я не хочу втрачати переваги й чекати».
(— Піднімайся, Луїзо. Я сам вирішу, що з ним робити).
Жінка сумно подивилася на Ральфа:
(— Нічого не зміниться. Навіть якщо я попрошу тебе не вбивати його, правильно?)
Ральф, подумавши, похитав головою:
(— Ні. Але я обіцяю тобі, що буду лише захищатися. Цього достатньо?)
Луїза кивнула:
(— Так. Можливо, я зможу піднятися нагору, якщо буду йти повільно й обережно… Але як же ти?)
(— Зі мною все буде добре. Чекай мене під деревом.)
(— Добре, Ральфе.)
Ральф дивився, як Луїза перетнула кімнату, тапочок Елен Діпно бовтався в неї на зап’ясті. Вона почала повільно підніматися сходами. Ральф почекав, поки Луїза не зникла з очей, потім повернувся до Атропоса:
(— Ну ось, мій любий, ми тепер самі. Що ж нам робити? Може, пограємося? Тобі ж подобається розважатися?)
Атропос одразу ж відновив опір, водночас розмахуючи скальпелем і намагаючись проткнути Ральфа Робертса.
(— Відстань! Відпусти мене, старий гомику!)
Атропос звивався так скажено, що притискати його коліном було все одно, що втримувати в такий спосіб змію. Ральф не звертав уваги на крики, смиканину й скальпель. Уже вся голова Атропоса звільнилася з-під спідниці, що трохи спрощувало ситуацію. Ральф схопив за сережки Луїзи й смикнув, але вони залишилися на вухах, зате Атропос зайшовся криком від болю. Ральф, посміхнувшись, подався вперед:
(— Ага, то для них довелося й вуха проколоти?)
(— Так! Так, чорт забирай!)
(— Цитуючи тебе, життя — підступна штука, згоден?)
Ральф знову схопив за сережки й різко рвонув. З мочок вух Атропоса фонтаном бризнула кров. Той завив, як дриль, і Ральф на мить відчув жаль до огидного створіння, змішаний з презирством.
«Маленький виродок звик завдавати болю іншим, але сам з болем ніколи не зіштовхувався. Можливо, він ніколи раніше не страждав. Ото й відчуй на власній шкурі, друже, що відчувають твої жертви».
(— Припини! Припини! Ти не можеш чинити так зі мною!)
(— То це, виходить, новина для тебе… Тоді я тобі цю новину повідомляю! Так чому б тобі не змиритися?
(— І чого ти цим доб’єшся, шот-таймере? Усе відбудеться так, як заплановано. Люди в Громадському центрі розпрощаються з життям, і перстень нічого не змінить.)
«Я й сам знаю», — подумав Ральф.
Атропос ще задихався, але вже перестав смикатися, і Ральф дозволив собі оглянути кімнату швидким поглядом. Зараз йому необхідне натхнення — згодиться й маленька ідейка.
(— Я хочу дещо запропонувати, пане А. На правах нового друга й товариша по розвазі. Можна? Я знаю, як ти зайнятий, але необхідно знайти час і зробити щось із цією кімнатою. Я не наполягаю на тому, щоб вона перетворилася на Храм Краси, але тут гірше, ніж у свинарнику!)