Атропос, одночасно ображено й насторожено: (— Гадаєш, мене хвилює твоя думка, шот-таймере?)
Був лише один вихід. Неприємний, але Ральф однаково продовжував. Він мусив продовжувати; перед його внутрішнім зором стояв образ, що схиляв до дій. Він бачив Еда Діпно, який летить у Деррі на літаку, завантаженому каністрами з вибухівкою або нервово-паралітичним газом.
(— Як ти гадаєш, що я можу зробити з тобою, пане А.?)
Відповідь прозвучала одразу, без жодних прологів:
(— Відпусти мене. Така відповідь. Єдина. А я дам тобі спокій, вам обом. Залишу вас для Визначеності. Ти проживеш ще років десять. Цілком можливо, що й двадцять. Але тільки ви не повинні втручатися. Йди додому. А коли настане час великих подій, стеж за ними по телевізору.)
Ральф щосили намагався робити вигляд, що він усерйоз обмірковує пропозицію.
(— І ти даси нам спокій? Ти обіцяєш дати нам спокій?)
(— Так.)
На особі Атропоса з’явився вираз тремтливої надії, а навколо карлика збиралася аура. Ральф бачив, що вона того ж огидного кривавого відтінку, що й пульсуюче світіння, яке огортає лігвище.
(— Знаєш що, пане А.?)
Атропос, із зростаючою надією: (— Що?)
Ральф різко схопив ліве зап’ястя Атропоса й завів назад його руку. Атропос зайшовся криком, пальці розтиснулися й випустили скальпель, а Ральф із вправністю професійного кишенькового злодюжки підхопив зброю.
(— Я вірю тобі.)
(— Віддай! Віддай! Віддай! Від…)
Атропос міг репетувати годинами, тому Ральф зупинив істеричний припадок найпростішим із відомих йому способів. Він подався вперед і лезом полоснув по потилиці лисої голови, що визирала з розрізу Луїзиної спідниці. Ніяка невидима рука не завадила його удару. Кров — ціла ріка крові — полилася з порізу. Аура, що оточувала Атропоса, темніла, набуваючи відтінку гнійної рани. Він знову закричав.
Ральф, нахилившись до вуха карлика, весело мовив:
(— Можливо, я й не можу вбити тебе, але всипати чортів ще й як можу. До того ж мені не потрібна психічна енергія, правильно? Досить і цього).
Ральф зробив скальпелем ще один поперечний розріз, немов вирізуючи літеру «t» на потилиці Атропоса. Карлик, пискнувши, почав вириватися. Ральф з відразою усвідомив, що якась частина його — шкодливий гномик, що засів усередині, — від усієї душі насолоджується всім цим.
(— Що ж, якщо хочеш, щоб я сполосував усього тебе, пручайся. Я перестану лише тоді, коли перестанеш ти.)
Атропос моментально завмер.
(— Ось і чудово. Я поставлю тобі кілька запитань. Гадаю, у твоїх інтересах відповісти на них.
(— Запитуй що завгодно! Будь-які питання! Тільки не роби мені боляче!)
(— Чудовий підхід, друже, але немає межі досконалості, згоден?)
Ральф полоснув ще раз, роблячи довгий поріз на черепі з боку скроні. Смужка шкіри обвисла, немов погано приклеєні шпалери. Атропос завив. Від огиди в Ральфа звело шлунок (дивно, але при цьому він відчував душевний спокій), однак коли він заговорив (подумав) з Атропосом, то зробив усе, щоб не виявити своїх справжніх почуттів.
(— Така моя мотивація, лікарю. Якщо я змушений буду залучити додаткові аргументи, тобі доведеться скористатися суперклеєм, щоб утримати рештки шкіри на голові. Ти мене добре зрозумів?)
(— Так! Так!)
(— Ти мені віриш?)
(— Так! Сивий виродку! ТАК!)
(— Чудово. А тепер запитання, пане А.: ти дав слово, чи дотримаєш ти його?)
Атропос вагався з відповіддю. Щоб підбадьорити карлика, Ральф тупим кінцем приклав скальпель до його щоки. Нагородою став ще один крик і готовність до негайної співпраці.
(— Так! Так! Тільки не роби мені боляче! Будь ласка!)
Ральф прибрав скальпель. Відбиток леза, немов родима пляма, горів на гладкій щоці маленького створіння.
(— Добре. А тепер слухай. Обіцяй, що даси нам із Луїзою спокій до закінчення мітингу в Громадському центрі. Ніяких витівок, нападів, нічого. Обіцяй).
(— Та пішов ти! Візьми свою обіцянку й засунь собі в сраку!)
Ральфа не зачепили слова карлика: його посмішка стала ще ширшою. Тому що Атропос не сказав, чого він не хоче й, що ще більш важливо, Атропос не відкрив, чого він не може. Він просто відмовився. Невеликий відступ, але все легко поправити. Змусивши себе забути про жалість, Ральф полоснув скальпелем по спині Атропоса. Тканина спідниці розкрилася, розійшовся й брудний халат, і плоть, схована під халатом. Бризнула кров, і від Атропосових волань у Ральфа мало не лопнули барабанні перетинки. Морщачись, він нахилився й, намагаючись не забруднитися кров’ю, прошепотів:
(— Я не хочу більше мучити тебе — ще два порізи, і мене вирве від огиди, — але ти мусиш знати, що я можу зробити це, і буду продовжувати доти, доки або ти пообіцяєш мені те, чого я від тебе хочу, або сила, яка не дозволила задушити тебе, не зупинить мене знову. Гадаю, ти перетворишся на суцільне місиво, поки дочекаєшся останнього. То що скажеш? Даси обіцянку чи волієш стати розрізаним грейпфрутом?)