Ральф усе ж змусив себе доторкнутися до колючого тіла рибини, що звивалася. А Джонні тим часом ще додав жаху, попередивши братика, що варто побоюватися вусів. «Вони отруйні. Боббі Терріолт казав, що дотик вусів може паралізувати людину. Уявляєш, доведеться провести решту життя в інвалідному візку, так що будь обережний, Ральфі».
Ральф щосили намагався зняти рибину з гачка, не торкаючись вусів (не вірячи Джонні щодо їхньої отруйності й у той же час довіряючи повністю), дивився на зябра, очі, вдихав рибний запах. Нарешті усередині рибини щось хруснуло, і Ральф відчув, як звільняється гачок. Струмки крові потекли з куточків рота агонізуючого гіганта. Ральф полегшено зітхнув — як виявилося, передчасно. Рибина, змахнувши хвостом, звільнилася від гачка. Рука, що звільняла гачок, зісковзнула, і два пальці Ральфа миттєво опинилися в зубастій пащі.
Чи було боляче? Ральф не міг згадати. Він пам’ятав лише невдаваний крик жаху, що вирвався з грудей Джонні, і власну впевненість, що риба відкусить йому кілька пальців правої руки. Він пам’ятав свій крик про допомогу, але Джонні лише задкував, обличчя його стало мертвотно-блідим, а рот перетворився на смужку відрази. Ральф що було сили махав рукою, але рибина вчепилась мертвою хваткою, вуса
(отруйні вуса, через них я проведу решту життя в інвалідному візку)
обвивалися навколо зап’ястя, чорні очі невідривно дивилися на нього.
Нарешті Ральфові вдалося вдарити рибину об дерево, переламавши їй хребет. Вона, і далі звиваючись, упала на траву, і Ральф наступив на рибу ногою. З рота вивергнулася блювотина кишок, а з того місця, куди встромився каблук Ральфа, вирвався липкий потік закривавленої ікри. Саме тоді він зрозумів, що це не Цар-риба, а Цариця-риба. Ральф перевів погляд на свою закривавлену, всю у великих лусочках руку і завив, як банші.[58] Коли, намагаючись заспокоїти брата, Джонні доторкнувся до його руки, Ральф кинувся навтьоки й без перепочинку прибіг додому, а потім весь день відмовлявся виходити зі своєї кімнати. Минуло багато часу, перш ніж він зміг з’їсти бодай шматочок риби. Відтоді він узагалі не мав з рибами ніяких справ.
Аж досі.
(— Ральфе?)
Голос Луїзи… Але який далекий! Дуже далекий!
(— Ти повинен негайно щось зробити! Не дозволяй зупиняти себе!)
Тепер Ральф зрозумів, що за червону шаль на колінах матері він сприйняв закривавлену ікру, яка встеляла коліна Кривавого Царя, який тягнувся до Ральфа через це жахливе покривало в удаваній турботі.
(— Щось трапилося, Ральфе? Де болить? Скажи своїй матусі.)
(— Ти не моя мати!)
(— Ні. Я Цариця риб! Узагалі ж, я можу стати ким захочу. Можливо, тобі це невідомо, але зміна форми тіла стала почесним, перевіреним часом звичаєм Деррі.)
(— Ти знайома із зеленою людиною, що приходила до Луїзи?)
(— Звичайно! Я знаю майже всіх, хто живе по сусідству!)
Але Ральф помітив миттєве замішання на лускатій фізіономії.
Знову запалав шрам на руці, і Ральф усвідомив: навіть якщо зараз Луїза й поруч, навряд чи вона може його бачити. Цариця-риба виливала пульсуюче, яскраве світіння, яке поступово огортало Ральфа. Світіння червоне, а не чорне, і це був саван; тепер Ральф знав, як це — бути всередині нього, як бути пійманим у павутину, виткану з найжахливіших страхів, найважчих переживань, що роблять душу хворою. І не існувало можливості виходу, не можна було розрізати цей саван так, як він розпоров саван, що оточував перстень Еда.
«Якщо мені і вдасться звільнитися, — подумав Ральф, — то лише потужним, швидким ривком».
Ральф і далі тримав у руці сережку. Тепер він затиснув її так, що вістря застібки визирало між двома пальцями, які шістдесят три роки тому намагалася відкусити рибина. А потім виголосив коротку молитву, але молився він не Господу, а зеленій людині Луїзи.
Рибина ще трохи нахилилася вперед, підступна усмішка розлилася по безносій морді. Зуби всередині цієї млявої усмішки тепер здавалися ще довшими й гострішими. Ральф помітив краплі безбарвної рідини, що стікала по вусах, і подумав: «Отрута. Провести решту життя в інвалідному візку. Боже, як я боюся. Боюся до смерті».
Луїза, кричачи дуже здалеку: (— Поквапся, Ральфе! ТОБІ ТРЕБА ПОСПІШАТИ!)
А десь ближче кричав маленький хлопчик, кричав і розмахував рукою, намагаючись звільнити пальці, поховані в пащі вагітного чудовиська, яке не бажало розтискати щелепи.
Рибина нахилилася ще нижче. Шурхнула сукня, і Ральф уловив аромат парфумів своєї матері — «Свята Олена», — змішаний із нудотним риб’ячим запахом.