Ральф кинувся до штурвала, побачивши, що Громадський центр зі скаженою швидкістю накидається на літак. Він знову повернув штурвал максимально ліворуч, а під ним — просто під ним — Громадський центр почав зміщатися в куток лобового скла літака, який незабаром припинить своє існування… але рухався він з агонізуючою неповороткістю.
Раптом Ральф відчув у кабіні якийсь запах — слабкий, приємний, знайомий аромат. Не встигнувши подумати, що б це могло бути, він побачив щось, що геть вибило його з колії. Це був візок для морозива, який іноді роз’їжджав по Гарріс-авеню.
«Боже мій, — подумав Ральф, радше відчуваючи розгубленість, аніж страх. — Здається, мені доведеться вмерти на холоді серед морозива й вершків».
Запах посилювався, а коли його плечей торкнулися чиїсь руки, Ральф зрозумів, що це Луїза Чесс.
— Піднімайся нагору! — крикнула вона. — Ральфе, дурню, тобі необхідно…
Не роздумуючи, він зробив це. Усередині нього щось спалахнуло, і Ральф почув продовження її фрази тим дивним, проникаючим чином, який радше нагадував думки, ніж мову:
— …піднятися! Відіпхнися ногами!
«Занадто пізно», — подумав він, проте підкорився, відштовхуючись ногами від панелі управління. Луїза піднімалася разом з ним крізь стовп існування, тоді як «Чирокі» стрімко долав останні десятки метрів, що відокремлювали його від землі. Злітаючи нагору, Ральф раптом відчув, як енергія Луїзи огорнула його й висмикнула назад, немов шнур із пружинного пристрою. Його простромило секундне нудотне відчуття польоту у двох напрямках.
Ральф кинув останній погляд на Еда, що притиснувся до стінки кабіни, але по-справжньому він його не бачив. Грозова жовто-сіра аура зникла. Ед також зник, похований у чорному, як ніч у пеклі, савані.
А потім вони з Луїзою падали й летіли одночасно.
Розділ тридцятий
За мить до вибуху Сьюзен Дей, стоячи в гарячих променях софітів перед Громадським центром, проживаючи останні секунди свого казкового, суперечливого життя, говорила:
— Я приїхала в Деррі не для того, щоб зціляти, ображати або підбурювати, — ця ситуація вийшла за рамки політичних міркувань. Насильство не може бути правим. Я тут, щоб попросити вас відкинути упередженість і риторику, щоб допомогти вам знайти можливість зарадити одне одному. Не купуйтеся на привабливість…
Високі вікна уздовж південної стіни Громадського центру раптом спалахнули білим блиском, а тоді вибухнули.
«Чирокі» не зачепив візка для морозива, але той однаково не вцілів. Літак, виконавши в повітрі останній кульбіт, урізався в автостоянку за двадцять п’ять футів від паркана, на якому того ж таки дня Луїза підсмикувала сповзаючу нижню спідницю. Крила з тріском відвалилися, кабіна пілота проломилася крізь пасажирський відсік. Фюзеляж злетів у повітря, мов пляшка шампанського, яку засунули в мікрохвильову піч. Посипалося скло. Хвіст навис над тулубом «Чирокі», мов жало вмираючого скорпіона, наткнувшись на дах «додж»-фургона з написом «ЗАХИСТИМО ПРАВО ЖІНОК НА ВИБІР!» Пролунав жахливий вибух, супроводжуваний скреготом металу.
— Боже… — почав було один з поліцейських, що стояв на краю автостоянки, а потім «С-4», що був у коробці, вибухнув величезним сірим глобусом флегми, ударившись об решки панелі управління, звідки в усі боки повитикалися обірвані дроти. Пластикова бомба оглушливо вибухнула, освітлюючи бігову доріжку Бессі-парку, перетворюючи автостоянку на ураган білого світла й шрапнелі. Джона Лейдекера, що стояв під навісом біля Громадського центру й розмовляв з поліцейським штату, вибуховою хвилею викинуло у двері й пронесло по всьому вестибюлю. Він ударився об стіну й непритомний упав на осколки скла.
Але в порівнянні з тим, з ким він розмовляв, йому просто пощастило — поліцейського штату відкинуло на колону між дверима, і розірвало навпіл.
Ряди автомобілів захистили Громадський центр від серйозних руйнувань, але це стало зрозуміло набагато пізніше. Усередині більше двох тисяч людей спершу завмерли, не розуміючи, що їм робити, і тим паче не усвідомлюючи того, що вони побачили: на їхніх очах найзнаменитішу феміністку Америки обезголовив рваний осколок скла. Її голова пролетіла над шістьма рядами, немов дивний білий м’яч у світлій перуці.
Поки не згасло світло, ніхто не запанікував.
Сімдесят одна людина загинула в панічній тисняві, коли всі кинулися до виходу, а наступного дня заголовки «Деррі ньюс» називали те, що сталося, великою трагедією. Ральф Робертс міг би сказати, що, з огляду на обставини, все минулося ще доволі щасливо. Дуже щасливо.