— Так. Як тільки люди припинять бігати й метатися. Коли я скажу, ми встанемо й підемо — підемо — до дверей. Я не понесу тебе, але піду позаду, притримуючи за плечі. Ти зрозумів, Пете?
— Так, мамо. — І жодних запитань. Жодних ридань. Лише книжки, вручені їй на збереження. А малюнок він тримав сам. Жінка пригорнула до себе сина й поцілувала в щоку.
Вони просиділи на своїх місцях хвилин п’ять, поки Соня повільно не полічила до трьохсот. Вона відчувала, що більшість їхніх сусідів уже розійшлися, коли дораховувала до кінця першої сотні, але змусила себе чекати. Тепер Соня дещо розрізняла в темряві, щоб повірити — так, на вулиці щось палахкотить, але десь за дальнім рогом будинку. Їм пощастило! Вона чула завивання сирен поліцейських машин, «швидкої допомоги» і пожежних.
Соня підвелася:
— Ходімо. Тримайся попереду мене.
Патрік Денвілл зробив крок по проходу, мамині долоні притримували його за плечі. Він вів її нагору сходами до тьмяного мерехтіння жовтого світла, лише раз зупинившись, коли попереду мигнула тінь — хтось біг. Рука матері стисла плече малого і смикнула сина вбік.
— Прокляті друзі життя! — вигукнув чоловік, який біг. — Трахані гівнюки! Я повбивав би їх, усіх!
Потім він зник, і Пет знову рушив сходами. Тепер у хлопчикові відчувався спокій, відсутність страху, і це сповнило серце Соні любов’ю й дивним неспокоєм. Він був такий чудовий, її син, такий особливий… Але світ не любить інакших. Світ намагається вирвати їх із коренем, як бур’яни.
Нарешті вони дісталися до коридора. Кілька людей у глибокому шоку металися там, їхні очі були затуманені, а роти відкриті, вони нагадували зомбі з фільмів жахів. Соня, тільки-но глянувши на них, спрямувала Пета до сходів. За три хвилини вони, живі-здорові, вийшли в палаючу ніч, а на всіх рівнях Всесвіту Визначеність і Випадковість пішли своїм звичайним курсом. Світи, на мить стрепенувшись на своїх орбітах, заспокоїлися, і в одному з цих світів, у пустелі, що була апотеозою всіх пустель, чоловік на ім’я Роланд перевернувся у своєму спальному мішку й спокійно заснув під чужими зорями.
У протилежному кінці міста, в Строуфорд-парку, відчинилися дверцята туалету з табличкою «ЧОЛОВІЧИЙ», і в тумані з них вилетіли, тримаючись один за одного, Луїза Чесс і Ральф Робертс. Зсередини почулось, як урізається в землю «Чирокі», а потім вибухає. Спалахнуло біле світло, і блакитні стінки кабіни вигинались, немов невідомий гігант гатив по них ізсередини кулаками. За секунду почувся ще один вибух, він луною прокотився в повітрі. Другий пролунав слабше, але більш реально.
Ноги в Луїзи підкосилися, і вона впала на траву з криком полегшення. Ральф приземлився поруч, але затим ривком сів. Не вірячи своїм очам, він дивився на Громадський центр, над яким завис вогняний кулак. Ліловий синець завбільшки з круглу дверну ручку проявлявся на його обличчі в тому місці, куди припав удар Еда. Лівий бік і далі болів, але навряд чи ребра були зламані.
(— Луїзо, з тобою все гаразд?)
Вона нерозуміюче подивилася на нього, потім обмацала обличчя, шию й плечі з такою милою, властивою «нашій Луїзі» уважністю, що Ральф розсміявся. Він просто не міг стриматися. Луїза непевно посміхнулася у відповідь:
(— Здається, все нормально. Я навіть упевнена в цьому.)
(— Що ти там робила? Ти ж могла загинути!)
Луїза, яка знову помолодшала (Ральф вважав, що до цього факту має відношення п’яничка, що випадково трапився їй на очі), глянула на нього:
(— Можливо, я й старомодна, Ральфе, але якщо ти вважаєш, що наступні двадцять років я проведу, зойкаючи й зомліваючи, як героїні улюблених романів Міни, тоді тобі краще підшукати собі іншу жінку).
Ральф розгубився на секунду, потім підняв Луїзу на ноги й пригорнув. Луїза обняла його у відповідь. Вона була такою теплою, такою близькою. Ральф подумав про подібність між самотністю й безсонням — і те й інше хитре й підступне, до того ж вони ще й друзі розпачу і вороги любові, — але потім відкинув думки і поцілував Луїзу.
Клото й Лахесіс, що стояли на вершині пагорба, схвильовано побігли вниз, до Луїзи й Ральфа, які, не відриваючись, дивилися один на одного, мов підлітки, що переживають перше кохання. Здалеку чулися звуки сирен, що нагадували голоси з нічного кошмару. Вогненний стовп, який позначав могилу Еда Діпно, став таким яскравим, що на нього неможливо було дивитися. Ральф чув оддалений гуркіт — то вибухали автомобілі, — й згадав про своє авто, покинуте десь на узбіччі. Він вирішив, що це на краще. Занадто він старий, щоб сідати за кермо.