Клото: (— 3 вами обома все гаразд?)
Ральф: (— Усе добре, Луїза витягла мене звідти. Вона врятувала мені життя).
Лахесіс: (— Так. Ми бачили, як вона входила. Дуже сміливий вчинок).
«До того ж абсолютно незрозумілий і збиває з пантелику, правильно, пане Л.? — подумав Ральф. — Ви дивилися й захоплювалися… Але навряд чи розумієте, як і чому вона зробила саме це. Гадаю, що для вас і вашого друга ідея ризику здається настільки ж незрозумілою, як і ідея любові».
Уперше Ральф відчув жаль до маленьких лисих лікарів, усвідомивши певну іронію їхнього життя: обидва розуміють, що шот-таймери, чиє існування вони послані переривати, мають насичене внутрішнє життя, обидва не можуть осягнути реальність цього життя, не можуть оцінити їхні емоції або вчинки — іноді шляхетні, іноді дурнуваті, які є наслідком почуттів цих шот-таймерів. Пан К. і пан Л. вивчають турботи шот-таймерів, немов той англієць, що вивчає карти, складені дослідниками епохи королеви Вікторії, — дослідниками, експедиції яких у більшості випадків фінансували ці ж таки багаті, але боязкі джентльмени. Своїми доглянутими м’якими пальчиками філантропи водили по паперових ріках, вод яких їм ніколи не побачити, і по паперовим джунглях, у заростях яких їм ніколи не побувати. Вони живуть у страхітливій незрозумілості й замішанні, які видають за уяву.
Клото й Лахесіс запрограмовані з неабиякою ефективністю, але вони не знають ні насолоди ризиків, ні гіркоти втрат. Найбільше їхнє досягнення з царини емоцій — страх, що Ральф і Луїза спробують самостійно перехопити улюбленого хіміка-дослідника Кривавого Царя, і той приб’є їх, наче мух. Лисі лікарі-карлики довго живуть, але, незважаючи на їхні блискучі, немов політ бабки, аури, Ральф підозрював, що це сірі життя. Він дивився на їхні гладкі, дивно дитячі обличчя з надійного раю обіймів Луїзи й згадав, як злякався, зіткнувшись із ними вперше. Відтоді він відкрив, що страх не витримує випробування знайомством, не кажучи вже про знання. А тепер вони з Луїзою володіли і сим і тим.
Клото й Лахесіс стривожено дивилися на Ральфа, а той раптом зрозумів, що в нього немає ані найменшого бажання заспокоювати їх. Почуття, що виникло в них, здалося Ральфові цілком закономірним і заслуженим.
Ральф: (— Так, вона дуже хоробра, я її дуже люблю і вважаю, що ми будемо щасливі доти, доки…)
Він замовк, а Луїза поворухнулася в його обіймах. З подивом і полегшенням Ральф зрозумів, що вона засинає.
(— Доки, Ральфе?)
(— Гадаю, доки ми належимо до світу шот-таймерів, — завжди існує «до», і я вважаю, що це цілком нормально.)
Лахесіс: (— Що ж, здається, це прощальна промова).
Ральф несподівано для самого себе посміхнувся, згадавши «Самотнього бурлаку» — радіопередачу, в якій майже кожний епізод закінчувався подібною фразою в різних варіантах. Він потягнувся до Лахесіса, коли маленький чоловічок уже зібрався йти.
Ральф: (— Хвилиночку… Не кваптеся, друзі).
Клото, із ноткою побоювання: (— Щось не так?)
Ральф: (— Мабуть, ні, але після удару в голову й під ребра, після того як я мало не згорів заживо, мені здається, я маю право знати, що все нарешті скінчилося. Згодні? Ваш хлопчик урятований?)
Клото, посміхаючись із очевидним полегшенням: (— Так. Хіба ви не відчуваєте?)
Через вісімнадцять років, перед самою своєю смертю, хлопчик урятує життя двом чоловікам, які без нього загинули б… А один із тих чоловіків не повинен умирати, щоб зберегти баланс між Визначеністю і Випадковістю).
Луїза: (— Досить про це. Я хочу знати, чи можемо ми повернутися назад і стати постійними жителями рівня шот-таймерів?)
Лахесіс: (— Не лише можете, Луїзо, але й повинні. Якщо ви з Ральфом ще затримаєтеся хоч трохи вгорі, то вже не зможете повернутися вниз).
Ральф відчув, як Луїза щільніше пригорнулася до нього.
(— Мені це не подобається.)
Клото й Лахесіс із подивом переглянулися — «Як це комусь може не подобатися перебувати вгорі?» — запитали їхні очі. — Потім вони знову подивилися на Ральфа й Луїзу.
Лахесіс: (— Нам уже справді час, але…)
Ральф: (— Почекайте).
Вони стривожено дивилися на нього, поки Ральф повільно закочував рукав светра — тепер рука була вся у висохлій рідині, можливо, іхорі[63] риби, про що йому не хотілося згадувати, — і показав їм білу смужку шраму на передпліччі.
(— Та перестаньте лякатися, хлопці: я просто хочу нагадати, що ви дали мені слово. Не забувайте.)