Клото з видимим полегшенням: (— Можеш покластися на нас, Ральфе. Те, що було твоєю зброєю, тепер є для нас борговим зобов’язанням. Обіцянка не забудеться).
Ральф починав вірити, що все насправді скінчилося. І як це не безумно, певною мірою він шкодував про це. Тепер справжнє життя — життя, що проходить на нижніх стосовно цих рівнів поверхах, — здавалося міражем, і Ральф зрозумів, що Лахесіс мав на увазі, кажучи, що вони не зможуть повернутися до своїх нормальних життів, якщо затримаються тут довше.
Лахесіс: (— Нам справді час. Удачі вам і щастя, Ральфе і Луїзо. Ми ніколи не забудемо, що ви зробили для нас).
Ральф: (— Чи був у нас вибір? Був?)
Лахесіс, дуже м’яко: (— Ми ж вам казали, хіба не так? Для шот-таймерів завжди є вибір. Нам це здається моторошним… Але й прекрасним).
Ральф: (— Скажіть, ви коли-небудь потискали руки?)
Клото й Лахесіс здивовано переглянулися, і Ральф відчув, як між лікарями відбувся швидкий телепатичний обмін думками. Коли вони знову подивилися на Ральфа, обидва нервово посміхалися — немов підлітки, які вирішили, що коли їм не вистачить сміливості покататися на великих американських гірках цього літа, то вони ніколи не стануть справжніми чоловіками.
Клото: (— Ми багато разів спостерігали за цим звичаєм, але… Самі ніколи…)
Ральф глянув на Луїзу й побачив, що вона посміхається… Але йому здалося, що в її очах блищать сльози.
Спершу він простягнув руку Лахесісу, тому що містер Л. здавався сміливішим, ніж його колега:
— Нумо ж, пане Л.!
Лахесіс так довго дивився на долоню Ральфа, що тому здалося, начебто він ніколи не зробить цього, незважаючи на виразне бажання. Потім, дуже несміло, він простягнув свою маленьку долоню й дозволив великій долоні Ральфа обхопити її. Плоть Ральфа завібрувала, коли їхні аури спершу стикнулися, а потім змішалися… І в цьому злитті він побачив цілу серію приємних, дуже гарних сріблистих візерунків. Вони нагадали Ральфові японські ієрогліфи на шарфі Еда.
Він двічі потиснув руку Лахесісу, повільно й сухувато, а потім відпустив його долоню. Тривожний вираз на обличчі Лахесіса змінився посмішкою. Він повернувся до свого партнера:
(— Його сила майже повністю не захищена під час цієї церемонії! Я відчув її! Вона прекрасна!)
Клото простягнув свою руку, а за мить до того, як їхні долоні зустрілися, він зажмурився, ніби приготувавшись до хворобливого уколу. А в цей час Лахесіс тиснув руку Луїзі й посміхався, немов водевільний танцюрист, викликаний на біс.
Клото, здавалося, осмілів і міцно потиснув долоню Ральфа. Той посміхнувся:
(— Сприймай її легше, пане К.)
Клото прибрав руку. Здавалося, він підшукував потрібну відповідь.
(— Спасибі, Ральфе. Я буду потискувати руки за найменшої можливості. Правильно?)
Ральф розреготався. Клото, який повертався в цей час до Луїзи, щоб обмінятися з нею рукостисканням, розгублено посміхнувся, і Ральф поплескав його по спині:
(— Ви правильно зрозуміли, пане К. Абсолютно правильно).
Ральф обійняв Луїзу й востаннє глянув на лисих лікарів-карликів.
(— Я ж іще зустрінуся з вами?)
Клото: (— Так, Ральфе).
Ральф: (— От і чудово. Мені достатньо ще років сімдесят, чому б вам не занести цю дату до свого календаря?)
Вони відповіли посмішкою політиків, що анітрошки не здивувало Ральфа. Він злегка їм уклонився, потім обійняв Луїзу за плечі й спостерігав, як пан К. і пан Л. повільно сходили з пагорба. Лахесіс відчинив дверцята кабіни з написом «ЧОЛОВІЧИЙ»; Клото став у дверях жіночої кабіни. Лахесіс, посміхнувшись, помахав рукою. Клото підняв ножиці з довгими лезами в жесті своєрідного салюту.
Ральф і Луїза помахали у відповідь.
Лисі лікарі ввійшли усередину й зачинили за собою двері.
Луїза втерла сльози й обернулася до Ральфа:
(— І все? Це все?)
Ральф кивнув.
(— І що нам тепер робити?)
Ральф зігнув руку:
(— Можу я провести вас додому, пані?)
Посміхаючись, вона взяла його під руку:
(— Спасибі, сер. Звичайно, можете).
Вони вийшли зі Строуфорд-парку, повертаючись на рівень шот-таймерів, зісковзуючи вниз на своє звичне місце в ієрархії без поспіху й нервозності — навіть не усвідомлюючи, що це відбувається, поки воно не відбулося.
Деррі стогнав від паніки й потів від збудження.
Завивали сирени, люди викрикували з вікон другого поверху в пошуках друзів, що проходили по тротуару, а на кожному перехресті збиралися юрби цікавих, що видивлялися на пожежу.
Ральф і Луїза не звертали уваги на шум і метушню навколо них. Вони повільно піднімалися по Ап-майл-гілл, з кожним кроком відчуваючи все більшу втому, — здавалося, виснаження навалювалося на них мішками, повними піску. Калюжа білого світла, що позначала паркувальний майданчик біля «Червоного яблука», здавалася неймовірно далекою, хоча Ральф знав, що до неї всього три невеликих квартали.