Выбрать главу

— Дозволь, я допоможу, — сказала вона і швидко розстебнула ремінь, перш ніж він встиг що-небудь відповісти. — У рухах Луїзи не було нічого еротичного, вона діяла із вправністю жінки, що часто допомагала чоловікові одягатися й роздягатися в останній рік його життя.

— Ми знову опустилися вниз, — мовив Ральф. — Цього разу я навіть не відчув, як це відбулося.

— А я відчула, коли стояла під душем. І, взагалі ж, навіть зраділа. Дуже важко намагатися вимити голову крізь видиму ауру.

А на вулиці лютував вітер, трусив будинок і понуро завивав. Вони подивилися у вікно, і хоча знову перебували на рівні шот-таймерів, Ральф був упевнений, що Луїза розділяє його думки: десь там зараз Атропос, геть розчарований ходом подій, але не зломлений, закривавлений, але не скорений, принижений, але не знищений. «Тепер вони зможуть називати його Старим Одновухим», — подумав Ральф і зіщулився. Він уявив Атропоса, що гасає по наляканому, схвильованому містечку, немов астероїд, Атропоса, що крадеться й ховається, викрадає сувеніри і відрізає «мотузочки»… Інакше кажучи — знаходить розраду в роботі. Майже неможливо було повірити, що не так давно він, Ральф, сидів верхи на цьому створінні, орудуючи його ж власним скальпелем. «Де ж я набрався стільки мужності?» — дивувався він, але відповідь йому була відома. Відвагу він черпав від брильянтових сережок, просунутих у вуха створіння. Чи знав Атропос, що ці сережки стали його найбільшою помилкою? Можливо, ні. По-своєму лікар № 3 ще більший неук у мотиваціях учинків шот-таймерів, ніж Клото й Лахесіс.

Ральф обернувся до Луїзи і взяв її за руки:

— Я знову загубив твої сережки. Думаю, цього разу вони зникли на добро. Мені дуже шкода.

— Не вибачайся. Згадай, вони й так уже були загублені. І мене більше не хвилюють Гарольд і Дженет, тому що тепер у мене є друг, який прийде на порятунок, якщо люди неналежно поводитимуться зі мною або коли я просто злякаюся. Адже так?

— Так. Безсумнівно.

Луїза обійняла Ральфа, міцно пригорнулася до нього, і вони знову поцілувалися. Цілком очевидно, що вона нічого не забула про поцілунки, до того ж Ральфові здалося, що в цій сфері вона була добре обізнана.

— Роздягайся і йди під душ.

Ральф хотів було сказати, що моментально засне, як тільки до його голови торкнуться струмені теплої води. Але тут Луїза додала дещо, від чого він поспішно змінив своє рішення.

— Не ображайся, але від тебе пахне, особливо від рук. Точно так само пахло від рук мого брата Віка, коли він цілими днями чистив рибу.

За дві хвилини Ральф уже стояв під душем, намилившись від голови до п’ят.

10.

Коли Ральф вийшов з ванної, Луїза сховалася під двома пуховими ковдрами. Виднілося лише її обличчя, та й то починаючи від носа. Ральф бігцем перетнув кімнату, соромлячись худих ніг і великого живота. Він відкинув ковдру і швидко пірнув під неї, завмерши, коли прохолодні простирадла торкнулися розпашілої від води шкіри.

Луїза відразу ж сковзнула на його бік ліжка й оповила Ральфа рукою. Він, уткнувшись обличчям в її волосся, дозволив собі розслабитися. Було просто чудово лежати поряд із Луїзою під теплою ковдрою, коли надворі завивав вітер, трясучи скло в рамах. Однаково що в раю.

— Хвалити Бога, що в моїй постелі чоловік, — сонно мовила Луїза.

— Хвалити Бога, що це я, — відгукнувся Ральф, а вона розсміялася.

— Як твої ребра? Може, принести тобі аспірин?

— Не треба. Я певен, що вранці біль відновиться, але зараз теплий душ сотворив диво. — Думка про те, що може й чого не може статися вранці, розбудила питання, яке дрімало десь у голові, чекаючи, мабуть, свого часу.

— Луїзо?

— М-м-м-м?

Подумки Ральф побачив, як він схоплюється в темряві, глибоко втомлений, але абсолютно не сонний (безсумнівно, це було одним з найжорстокіших світових парадоксів), як тільки на електронному годиннику з’являються цифри 3.47 або 3.48, і кожна година триває так довго, що за цей час можна побудувати величну піраміду Хеопса.

— Як ти гадаєш, ми будемо спати всю ніч? — запитав він.

— Так, — упевнено відповіла Луїза. — Гадаю, тепер ми будемо спати дуже добре.

І за мить Луїза вже спала.

11.

Ральф не спав ще хвилин п’ять, обіймаючи жінку, вдихаючи чудовий аромат, що виходив від її теплого тіла, розкішного й гладенького, на дотик мов шовк, — іще дивовижнішого, ніж події, що привели його сюди. Ральфа переповнювало глибоке, старе як світ, солодке почуття, пізнаване, але наразі безіменне, — можливо, тому, що воно так давно зникло з його життя.