«А потім почало відбуватися щось жахливе», — іноді думав Ральф. Але він уже не міг згадати, що саме сталося, хоча, можливо, це й на краще. Однак провал у пам’яті (якщо лише це був провал) ніяк не впливав на його впевненість у тому, що з Елен вчинили дуже недобре… Що примхлива, абсурдна доля прив’язала порожню консервну банку до її хвоста, а вона навіть не знає цього.
За місяць після того, як Елен купила «вольво», з Феєм Чепіном стався серцевий приступ, коли він складав попередній список учасників «злітно-посадочного» турніру. Його забрали в міську лікарню Деррі, де він і помер через сім годин. Ральф відвідав Фея незадовго до смерті, і коли він побачив номер палати — 315, — його охопило гостре відчуття deja-vu. Спершу він вирішив: це все через те, що Керолайн відійшла у кращий світ в сусідній палаті, але потім Ральф згадав, що Джиммі В. помер у цій же. Вони з Луїзою відвідали Джиммі саме перед його смертю, Ральф тоді ще подумав, що Джиммі впізнав їх обох, хоча й не був упевнений в цьому, — спогади про ті часи, коли він уперше почав по-справжньому звертати увагу на Луїзу, були доволі туманними. Він припускав, що почасти завинило тут кохання, а почасти — старість, але, можливо, в основному безсоння — він добряче настраждався від цього після смерті Керолайн, хоча зрештою безсоння вилікувалося само собою, як це буває іноді в житті. І все-таки йому здавалося: щось
(вітаю тебе, жінко, вітаю тебе, чоловіче, ми чекали на вас)
абсолютно неординарне відбулося в цій палаті, а коли Ральф узяв висохлу, знесилену руку Фея в свою й посміхнувся, дивлячись у його перелякані, збентежені очі, в голову йому прийшла дивна думка: «Зараз вони вгорі, у кутку кімнати, і спостерігають за нами».
Він глянув угору. В кутку, звичайно, нікого не було, але на якусь мить… На одну мить…
Життя між 1993 і 1998 роками тривало так, як воно завжди протікає в містечках, подібних до Деррі: квітневі бруньки перетворювалися на барвисте жовтневе листя, у середині грудня в будинках запалювалися різдвяні ялинки, а на початку січня їх викидали, і сріблистий «дощик» сумно звисав з ялинових гілок; діти з’являлися на світло через вхідні двері, а старі йшли на вихід. Іноді виходом користувалися й зовсім молоді люди.
У Деррі минуло п’ять років стрижок і хімічних завивок, весняних гроз і випускних шкільних балів, кави й сигарет, шикарних обідів у «Бухточці Паркера» і гот-доґів нашвидкуруч на футбольному полі. Дівчатка й хлопчаки закохувалися, п’яні випадали з машин, а «міні» вийшло з моди. Люди лагодили дахи своїх будинків і під’їзні доріжки. Старі ледарі вилітали з насиджених місць, а на їхні посади призначали нових ледарів. Таке було життя, що часто не приносить задоволення — іноді жорстоке, зазвичай нудне, рідко гарне, ще рідше просто чудове. Час збігав, а життя ішло своїм звичаєм.
Ранньої осені 1996 року Ральф вирішив, що в нього рак прямої кишки. Він помічав сліди крові у своїх випорожненнях, і коли нарешті зважився піти на прийом до лікаря Пікарда (він замінив лікаря Літчфілда, на радість багатьом), то подумки вже бачив лікарняне ліжко й хіміотерапію. Але замість раку в Ральфа виявився звичайний геморой, який, за незабутнім висловом Пікарда, «показав свою голівку».
Лікар прописав Ральфові свічі, які той і пішов купити в «Райт-Ейд». Джо Вайзер, прочитавши рецепта, від усього серця посміхнувся Ральфові.
— Зле, — сказав він, — зате тепер відпала проблема з раком прямої кишки, правда?
— Та я ніколи й не думав про рак, — зніяковіло заперечив Ральф.
Якось узимку 1997 року Луїза вбила собі в голову, що їй неодмінно хочеться спуститися з пагорба в Строуфорд-парку на саночках Наталі Діпно. Вона летіла вниз «швидше, ніж свиня по слизькому настилу» (цей перл належав Дону Візі, того дня він випадково опинився поруч і спостерігав за спуском), і врізалася в кабінку жіночого туалету. Луїза розбила коліно й потягнула спину, і хоча Ральф розумів, що цього робити не можна, він заливався сміхом по дорозі в кабінет невідкладної допомоги. Той факт, що Луїза, незважаючи на біль, і сама реготала до упаду, зовсім не допоміг Ральфові взяти себе в руки. Він сміявся, поки сльози не покотилися по щоках, йому навіть здавалося, що в нього ось-ось буде удар. Вона шалено нагадувала «нашу Луїзу», несучись униз із пагорба, схрестивши ноги на взір йогів з містичного Сходу, і мало не перевернула туалетну кабінку, врізавшись у неї. До весни Луїза повністю оправилася, хоча в дощову погоду коліно давало про себе знати, і її насправді втомили питання Дона Візі, чи не падала вона ще в яку-небудь убиральню останнім часом.