Елен зняла кепку й заходилася вивчати її.
— Так, — сказала вона. — Ми ходили на матч, але протрималися лише три подачі. Чоловіки, що б’ють по м’ячах і приймають м’ячі. Гадаю, зараз у мене не вистачає терпіння на чоловіків з їхніми м’ячами… Однак нам сподобалися їхні франтівські кепки, правда, Наталі?
— Так! — радісно погодилася Наталі, і коли наступного ранку Ральф прокинувся о 4.01, шрам на руці горів, а Вісник Смерті говорив майже вголос, повторюючи пошепки дивне, якесь іноземне ім’я:
«Атропос… Атропос… Атропос».
«Мені це ім’я відоме».
«Невже, Ральфе?»
«Так. У нього ще є іржавий скальпель і жахливе, огидне житло. Це він називав мене Шотті, і ще він забрав… забрав…»
«Забрав що, Ральфе?»
Ральф звик до таких мовчазних дискусій; здавалося, вони приходили до нього по якомусь розумовому радіо, на піратській частоті, яка працює лише в ранні ранкові години, поки він, лежачи поруч сплячої дружини, чекав сходу сонця.
«Забрав що? Ти пам’ятаєш?»
Ральф не чекав на пояснення — питання, що задають цим голосом, майже завжди залишалися без відповіді, але цього разу, зовсім несподівано, відповідь прийшла:
«Панаму Білла Мак-Ґоверна, звичайно. Атропос украв панаму Білла, а якось я так розлютив його, що він навіть відкусив шматок від її полів».
«А хто він? Хто такий Атропос?»
На це запитання в Ральфа чіткої відповіді не було. Він знав лише, що Атропос повинен зробити щось із Елен, у якої тепер є кепка з емблемою «Бостон Ред сокс», котра так подобалася їй, і що в Атропоса є іржавий скальпель.
«Скоро, — подумав Ральф Робертс, лежачи в темряві й прислухаючись до тихого постукування хронометра Вісника Смерті у стінах. — Скоро я про все дізнаюся».
На третій тиждень жахливої червневої спеки Ральф знову почав бачити аури.
Коли червень перейшов у липень, Ральф почав частенько плакати без будь-якого серйозного приводу. Дивно — якби він відчував розчарування або депресію… Але іноді він просто дивився на щось — наприклад, на птаха, що самотньо ширяє в небі, — і серце його починало тріпотіти від сумного передчуття втрати.
«Майже все закінчилось», — сказав внутрішній голос, який більше не належав Керолайн, Біллу чи йому самому, ще молодому. Голос був незнайомий, хоча зовсім не недобрий чи лиховісний.
«Саме тому ти й сумний, Ральфе. Цілком нормально відчувати смуток, коли все закінчується».
«Нічого не закінчується, — закричав Ральф у відповідь. — Чому це раптом? Під час останнього огляду доктор Пікард сказав, що я здоровий як бик! Я почуваю себе чудово! Ніколи мені не було краще!»
Тиша від внутрішнього голосу. Але тиша знаюча.
— Добре, — одного спекотного дня, майже наприкінці липня, уголос вимовив Ральф. Він сидів на лавочці неподалік від того місця, де до урагану 1985 року стояла водонапірна башта Деррі. Біля підніжжя пагорба, біля водойми, сидів хлопець (судячи з бінокля й величезної кількості книжок, що лежали поруч на траві, серйозний спостерігач за водоплавною птицею) і робив акуратні позначки в журналі. — Добре, скажи мені, чому майже все скінчено. Скажи мені тільки це.
Одразу ж відповіді не було. Ральф міг і почекати, він навіть бажав цього. Він багато пройшов, день був спекотний, і Ральф утомився. Щоранку він прокидався близько пів на четверту. Знову почав робити тривалі прогулянки, але без жодної надії, що вони допоможуть йому спати довше, — йому здавалося, що він чинить паломництво, відвідуючи всі свої найулюбленіші куточки в Деррі. Прощаючись з усім.
«Тому що час обіцянки майже збіг, — відповів внутрішній голос, а шрам на руці знову занив глибоким теплом. — Обіцянки, яка була дана тобі, і того, що ти пообіцяв у відповідь».
— І що це за обіцянка? — бадьоро поцікавився Ральф. — Будь ласка, якщо я дав обіцянку, то чому я не можу згадати, яку саме?
Серйозний орнітолог почув голос Ральфа й подивився на вершину пагорба. Він побачив літнього чоловіка, що сидів на лавочці й, мабуть, розмовляв сам із собою. Куточки рота орнітолога опустилися з відразою, і він подумав: «Сподіваюсь, я помру раніше, ніж дійду до такого». Він повернувся до птахів і знову взявся до своїх записів.
Глибоко всередині голови Ральфа Робертса раптом — спалахнуло — виникло дивне відчуття, і хоча він навіть не поворухнувся, та відчув, як із надзвичайною швидкістю піднявся вгору… Набагато швидше й вище, ніж будь-коли раніше.
«Зовсім ні, — вимовив голос. — Одного разу ти піднявся набагато вище, Ральфе, — і Луїза теж. Але ти піднімешся й туди. Скоро ти будеш готовий».