— Ні, — моментально відреагував той. Ральф не мав ані найменшого уявлення, чому бреше, але рішення прийшло миттєво. — Я спостерігав за тим, як приземляється «Юнайтед».
На його подив, яскраві плями на щоках здорованя проступили ще різкіше. «Ти теж спостерігав за ним! — раптом подумав Ральф. — І не тільки за посадкою, інакше ти не став би так червоніти… Ти дивився й на те, як літак вирулює до терміналу».
Відтак він усе збагнув. Товстун вважав, що він сам винен у зіткненні, і побоювався, що поліцейські, які прибудуть на місце аварії, теж схилятимуться до цього. Він спостерігав за літаком і не помітив машини Еда, що стрімко виїхала з воріт на дорогу.
— Послухай, мені справді шкода, — щиро мовив Ед; вид у нього був не просто винуватий, а геть розчарований.
Ральф раптом піймав себе на думці про те, наскільки він довіряє своїм очам і чи справді розуміє хоч щось із того (гей, гей, Сьюзен Дей), що сталося тут… І ким, зрештою, була Сьюзен Дей?
— Я вдарився головою об кермо, — казав у цей час Ед, — і мені здається… Розумієш, у мені щось заклинило.
— Гадаю, так воно й було. — Почухавши потилицю, здоровань подивився на низьке темне небо, тоді знову на Еда. — Хочу дещо запропонувати тобі, приятелю.
— Так? Що саме?
— Давай просто обміняємося іменами й номерами телефонів, замість того щоб влазити в усе це лайно зі страховками. А потім роз’їдемося кожен у свій бік.
Ед непевно глянув на Ральфа, що стенув плечима, а тоді знову на чоловіка в кепці.
— Якщо у справу втрутиться поліція, — продовжував здоровань, — у мене виникне безліч проблем. По-перше, вони одразу з’ясують, що торік узимку я теж мав аварію і тепер їжджу за тимчасовими правами. Тому вони постараються насолити мені. Розумієш, про що я кажу?
— Звичайно, — відповів Ед. — Але в цій аварії винен лише я. Вочевидь, я їхав занадто швидко…
— Можливо, аварія — ще не найголовніше, — перебив його здоровань, недовірливо оглядаючись на вантажівку, що наближалася, а тоді знову зиркнув на Еда й заговорив більш наполегливо: — 3 машини витекло трохи бензину, але я певен, що ти зможеш доїхати додому… якщо ти житель цього містечка. Ти ж тут живеш?
— Так, — відповів Ед.
— А я оплачу ремонт, півсотні баксів, гаразд?
Нове одкровення навідало Ральфа: чи то була одна-єдина причина, що пояснює раптову зміну в поведінці незнайомця — від брутальності до запобігання? Автокатастрофа торік узимку? Можливо. Але Ральф ніколи не чув про таку річ як тимчасові права, і вважав, що це майже напевно брехня. Садівник їздив без прав. Ситуацію ж ускладнювало те, що Ед говорив правду — зіткнення було повністю на його совісті.
— Якщо ж ми роз’їдемося, — продовжував здоровань, — мені не доведеться знову з’ясовувати стосунки з поліцією, а тобі розтлумачувати, чому ти вискочив зі своєї машини й накинувся на мене, як розлютований звір, стверджуючи, що моя вантажівка набита мертвими дітьми.
— Невже я справді говорив таке? — ошелешено запитав Ед.
— Звичайно, — похмуро підтвердив здоровань.
Злегка гаркавлячи, голос із французьким акцентом запитав:
— Усе гаразд, хлопці? Ніхто не постраждав?.. Гей, Ральфе! Це ти?.
Це під’їхала вантажівка з написом «ХІМЧИСТКА ДЕРРІ», і за її кермом був один із братів Вашонів, що жили в Олд-Кейп. Швидше за все Тріґер, молодший.
— Це я, — відповів Ральф і, не даючи собі звіту в тому, що відбувається, а підкоряючись лише інстинкту, підійшов до Тріґера, обійняв за плечі й повів до його авта.
— З ними все гаразд?
— Так, так, — відповів Ральф. Оглянувшись назад, він подивився на Еда й здорованя, що схилилися над кузовом «форда». — Трохи пом’яли машини. Вони самі у всьому розберуться.
— Добре, добре, — благодушно погодився Тріґер Вашон. — А як почувається твоя мила дружина, Ральфе?
Ральф здригнувся.
— Господи! — вигукнув він і глянув на годинника, сподіваючись, що зараз не більше п’ятої двадцяти — п’ятої тридцяти. Однак була вже за десять шоста. На двадцять хвилин пізніше, ніж він повинен принести Керолайн горнятко бульйону з половинкою сендвіча. Вона, звичайно ж, хвилюється. А спалахи блискавки й акомпанемент грому, що лунає в порожньому домі, злякають її ще дужче. І вже якщо дощ справді піде, вона не зможе зачинити вікна; у неї не вистачало сил навіть підняти руку.
— Ральфе? — окликнув його Тріґер. — Щось сталося?
— Та нічого, — відповів старий. — Просто я загулявся й зовсім забув про час. А тоді сталася ця аварія, і… Ти можеш підвезти мене додому, Тріґу? Я заплачу тобі.
— Не треба мені ніякої плати, — заперечив Тріґер. — Нам по дорозі. Сідай, Ральфе. Ти гадаєш, із цими хлопцями все буде нормально? Вони тут нічого не накоять?