— Ні, — відповів Ральф. — Гадаю, що все гаразд. Почекай секунду.
— Звичайно.
Ральф підійшов до Еда.
— Ви домовилися?
— Так, — відповів Ед. — Ми полагодимо все приватно. Чому б і ні? В остаточному підсумку все зводиться до купки розбитого скла.
Тепер Ед розмовляв у своїй звичайній манері, і здоровань у білій сорочці слухав його майже з повагою. Ральф був усе ще подивований і стривожений усім тим, що сталося тут, але він вирішив, що хай усе йде так, як іде. Йому дуже подобався Ед Діпно, але зараз його турбувало зовсім інше; його хвилювала Керолайн і той дивний розмірений стукіт, що почав звучати в стінах його спальні — і всередині неї — глупої ночі.
— Чудово, — сказав він Едові. — Тоді я поїду додому. Маю приготувати вечерю для Керолайн, я й так запізнився.
Він уже повернувся, маючи намір піти, але тут здоровань зупинив його, простягаючи руку.
— Джон Тенді, — представився він.
— Ральф Робертс. Радий познайомитися.
Тенді посміхнувся:
— Сумніваюся, що за подібних обставин… Але я справді радий, що ви вчасно опинилися поблизу. У якийсь момент мені здалося, що ми повбиваємо один одного.
«Як і мені», — подумав, але не сказав Ральф. Він подивився на Еда, його стривожений погляд затримався на незвичній футболці, що прилипла до запалих грудей, і на білому шовковому шарфі з червоними китайськими ієрогліфами. Йому не сподобався вираз очей Еда, коли їхні погляди зустрілися; можливо, Ед ще не повністю отямився.
— Ти впевнений, що з тобою все гаразд? — поцікавився Ральф.
Йому хотілося піти, опинитися поряд із Керолайн, але щось стримувало його — відчуття того, що ситуація далеко не така, якою здається.
— Усе нормально, — швидко відповів Ед, даруючи Ральфові широку посмішку, що, одначе, не зачепила його темно-зелених очей, погляд яких уважно вивчав Ральфа, немов запитував, чи багато чого той побачив… І що він (гей, гей, Сьюзен Дей) буде пам’ятати згодом.
Усередині вантажівки Тріґера Вашона пахло чистою, щойно випрасуваною білизною: аромат, який чомусь завжди асоціювався в Ральфа із запахом тільки-но спеченого хліба. У машині не було сидіння для пасажира, тому Ральф їхав стоячи, тримаючись однією рукою за ручку дверцят, а іншою за кошик із білизною.
— Здається, все-таки там сталося щось дивне, — мовив Тріґер, поглядаючи в дзеркало заднього огляду.
— Та я й половини не бачив, — знизав плечима Ральф.
— Одного з них я знаю. Діпно. У нього гарненька дружина. Мені він завжди здавався приємною людиною.
— Сьогодні він сам на себе не схожий, — похитав головою Ральф.
— Йому оса під хвіст потрапила?
— Цілий рій.
Тріґер засміявся, ляскаючи долонею по витертому чорному пластику керма.
— Цілий рій! Чудово сказано! Треба запам’ятати! — він витер сльози, що проступили від сміху, носовою хусточкою завбільшки зі скатертину. — Мені здалося, що цей містер Діпно виїхав зі службових воріт.
— Так воно й було.
— Для цього потрібна перепустка, — зауважив Тріґер. — Як ти гадаєш, звідки в нього перепустка?
Ральф, насупившись, подумав, тоді похитав головою:
— Не знаю. Мені й на гадку це не спало. Треба буде запитати в нього, коли побачимось.
— Обов’язково, — кивнув Тріґер. — І поцікався, як там поживають його оси. — Це викликало в нього новий вибух сміху, що, у свою чергу, спричинилося до появи гігантської хусточки.
Коли вони в’їхали на Гарріс-авеню, гроза нарешті почалась. Граду не було, але дощ припустив так, що Тріґерові довелося перейти на черепашачу швидкість.
— Ого! — шанобливо вигукнув він. — Схоже на зливу 1985 року, коли вулиці половини міста перетворилися на канали. Пам’ятаєш, Ральфе?
— Так, — відповів Ральф. — Сподіваюся, це не повториться.
— Не повинно б, — погодився Тріґер, з посмішкою вдивляючись у дорогу крізь залите дощем скло. — Вони відремонтували дренажну систему. Краса!
Від холодного дощу й тепла в кабіні нижня частина лобового скла запотіла. Машинально Ральф намалював пальцем на запітнілому склі два ієрогліфи.
— Що це? — запитав Тріґер.
— Я й сам точно не знаю. Схоже на китайські ієрогліфи, так? Майже такі ж вишиті на шарфі Еда Діпно.
— Вони мені щось нагадують, — знову глянувши на малюнок, мовив Тріґер. Тоді гумкнув, клацнувши пальцями. — Знаєш, китайською я можу сказати лише одне: му-ґу-ґал-пен!
Ральф посміхнувся, але навряд чи йому хотілося сміятися. І причиною тому була Керолайн. Аварія відволікла його, але тепер він уже не міг не думати про дружину — його уява малювала розчинені вікна, схожі на руки примар розвіяні штори, калюжі в кімнатах.