— Просто в тебе смішно виходить. Луна.
Підійшовши до будинку, Харрі дістав ключ, відімкнув двері під’їзду й увійшов усередину.
— Ти вважаєш, я хникаю?
— Та ні ж бо, звичайно, ні.
Харрі кивнув Алі, який, обливаючись потом, намагався протягти фінські сани через двері підвалу.
— Я тебе люблю. Чуєш? Я тебе люблю! Алло?! Алло?!
Розгублено подивившись на телефон, який відключився,
Харрі підвів очі, й тут же його погляд наштовхнувся на сяючу усмішку сусіда-пакистанця.
— Ну, звичайно, Алі, тебе я також люблю, — пробурмотів він, знову намагаючись набрати номер Ракелі.
— Кнопка повтору, — сказав Алі.
— Га?
— Та так, нічого, проїхали. Слухай, якщо з’явиться бажання здати свою комірчину в підвалі, скажи мені. Ти ж ним майже не користуєшся, вірно?
— А що, в мене є там комірчина?
Алі молитовно закотив очі догори:
— Скільки років, як ти тут живеш, га, Харрі?
— Я ж сказав, що також тебе люблю.
Алі запитливо втупився в Харрі, який відмахнувся від нього, жестом даючи зрозуміти, що знову додзвонився, і помчав угору по сходах, тримаючи перед собою на витягнутій руці, як лозоходець свою лозу, ключ від квартири.
— Ну от, тепер ми можемо розмовляти, — сказав Харрі, заходячи до своєї по-спартанськи умебльованої акуратної двокімнатної квартирки, купленої ним за безцінок іще наприкінці вісімдесятих, коли на ринку житла панував цілковитий застій. Іноді Харрі здавалося, що цією купівлею він вичерпав ліміт удач, відпущених йому долею.
— Як би мені хотілося, Харрі, щоб ти міг зараз бути з нами. Та й Олег за тобою скучив.
— Він що, так прямо і сказав?
— Йому й говорити нічого не треба. Ви ж із ним такі схожі.
— Слухай, я саме казав, що люблю тебе. Устиг повторити це тричі: сусід — свідок. Знаєш, чого це тобі коштуватиме?
Ракель розсміялася. Харрі був закоханий у цей її сміх відтоді, як уперше його почув. Підсвідомо він відчував, що готовий зробити все, тільки б чути його якомога частіше. А найкраще — щодня.
Роззуваючи на ходу черевики, він звернув увагу, що на автовідповідачі у передпокої блимає червоний сигнал. Харрі всміхнувся: хоч і не ясновидець, він знав — Ракель удень вже намагалася зв’язатись із ним. Його прозірливість пояснювалася дуже просто — ніхто інший Харрі Холе на домашній номер не телефонував.
— Признавайся, звідки ти взяв, що мене любиш? — воркотала тим часом у слухавці Ракель. Луна, на щастя, зникла.
— Знаю, тому що відчуваю, як у мене потеплішало на… як це називається?
— На серці?
— Та ні, ззаду й нижче. Як же це?.. Нирки? Печінка? Селезінка? Ага, ось! Відчуваю приплив тепла до селезінки.
На іншому кінці проводу Ракель чи то схлипнула, чи то розсміялася. Так до пуття й не зрозумівши, Харрі натиснув на кнопку автовідповідача.
«Привіт, це знову я…»
Харрі відчув, як серце ніби сколихнулось, і зреагував раніше, ніж устиг про щось подумати, — відключив телефонну приставку. Але було пізно: слова, вимовлені ледь хрипкуватим жіночим голосом із вкрадливими інтонаціями, продовжували витати в повітрі, відлунюючись од стін кімнати.
— Що це там у тебе? — запитала Ракель.
Харрі важко перевів подих і зрештою зміркував, що відповісти, хоча й розумів, що вже занадто пізно:
— Та так, радіо. — Відкашлявшись, він вів далі: — Коли знатимеш, повідом, яким рейсом ви прилітаєте, — я вас обов’язково зустріну.
— Певна річ, повідомлю. — В голосі її й досі проступав подив.
Повисла незручна пауза.
— Ну гаразд, мені час, — врешті сказала Ракель. — Давай здзвонимось увечері, годині о восьмій.
— Чудово! Тобто ні, я буду зайнятий.
— О-о! Сподіваюся, чимось приємним?
— Ну-у… — Харрі трохи запнувся. Потім, набравши більше повітря, він випалив: — В усякому разі, в мене буде зустріч із жінкою.
— Навіть отак! І хто ж ця щасливиця?
— Беате Льонн. Новий інспектор Відділу пограбувань і розбійних нападів.
— Із якого приводу?
— Треба поговорити з чоловіком Стіне Гретте, тієї, що застрелили під час пограбування на Бугстадвеєн. Пам’ятаєш, я тобі розповідав? А ще із завідувачем відділення банку.
— Гаразд, удачі. Здзвонимося завтра. Зачекай, тут Олег хоче побажати тобі доброї ночі.
Харрі почув поквапливе дитяче тупотіння, і в слухавку важко задихали.
Поклавши слухавку, Харрі ще деякий час стояв у передпокої, розглядаючи своє відображення у дзеркалі над телефонним столиком. Якщо дотримуватися його теорії, звідтіля зараз на нього дивився гарний поліцейський. Налиті кров’ю очі, великий ніс, прикрашений химерною сіткою синіх прожилок, шкіра з глибокими порами, костисте обличчя. Зморшки на ньому мали вигляд глибоких зарубок, довільно нанесених на шматок колоди. Як же так сталось? У дзеркалі він бачив у себе за спиною на стіні фото всміхненого засмаглого хлопчака із сестричкою. Однак запитання, яке поставив собі Харрі, стосувалось аж ніяк не того, куди поділися колишні юність і краса. Зараз його мучило зовсім інше. Вдивляючись у власні риси, він шукав те, що викривало б у ньому брехуна, зрадника і боягуза, яким він почувався після того, як щойно порушив одну з небагатьох обіцянок, що дав собі сам: ніколи, ні за що й ні за яких обставин не брехати Ракелі. В основі їх непростих стосунків, де й так існувало чимало підводних каменів, просто не мусило б залишатися місця для брехні. Так чому ж він усе-таки збрехав? Дійсно, вони з Беате збиралися зустрітись із чоловіком Стіне Гретте. Але чому він не розповів, що після цього домовився про зустріч із Анною? Давня пасія — що ж тут такого? Бурхливий короткий роман, після якого, певна річ, у душі лишився слід, одначе аж ніяк не рана. Вони просто побалакають, вип’ють по чашечці кави, розкажуть одне одному, як вони «жили-після-того-як». На тому й розійдуться.