Харрі прикурив сигарету. Після Гретте вони побували у завідувача відділення банку Хельге Клеменсена, однак і цей візит не дав їм практично жодної додаткової зачіпки. Клементсен і досі перебував у шоковому стані: нерухомо сидів на стільці у своїй квартирці в будинку на дві сім’ї по Х’єлсосвеєн і тільки тупо переводив погляд із королівського пуделя, що метушився біля його ніг, на дружину, що снувала між кухнею та їдальнею з кавником і блюдом тістечок-трубочок, таких сухих і черствих, яких Харрі ще ніколи не доводилося куштувати. У затишному міщанському гніздечку подружжя Клементсен костюм Беате мав куди кращий вигляд, аніж запрані джинси «левіс» і важкі мартенси Харрі. Одначе саме Харрі в основному підтримував розмову з фру Клементсен, яка гарячково поралася, про небувалу кількість опадів, які опустилися на Осло цієї осені, а також про мистецтво приготування солодких трубочок. Часом їхню світську бесіду переривали важкі кроки та ридання, що долинали з квартири нагорі. Фру Клементсен пояснила, що це їхня вагітна дочка Інна. Чоловік її, такий мерзотник, не придумав нічого ліпшого, ніж відкосити саме тепер, коли бідолаха вже на шостому місяці. Саме «відКосити»[6] — цей пройдисвіт до всього іншого ще й грек. Харрі вже ледве стримувався, щоб не жбурнути на стіл кам’яну трубочку, коли Беате нарешті виявила бажання вступити в розмову. Дочекавшись моменту, коли пес покинув вітальню й Хельге Клементсен змушений був сфокусувати свій непевний погляд цілковито на одному предметі — дружині, Беате рівним і спокійним тоном поцікавилась:
— Як вам здається, якого зросту був грабіжник?
Хельге Клементсен подивився на неї, поривчасто схопив чашку з кавою і завмер, так і не донісши її до рота, позаяк не міг і пити, й відповідати одночасно:
— Високий. Можливо, метрів зо два. Стіне, вона ж ніколи не запізнювалась.
— Але він не був таким уже високим, пане Клементсен.
— Ну тоді, може, метр дев’яносто. І завжди була такою акуратною.
— А в чому він був?
— У чомусь чорному, ніби як прогумованому. Минулого літа вона вперше взяла повну відпустку. їздила на Кос.
Фру Клементсен обурено пирхнула.
— Прогумованому? — перепитала Беате.
— Так. І ще шапка.
— Якого вона була кольору, пане Клементсен?
— Червоного.
Беате припинила робити позначки в записнику, і через кілька хвилин вони вже знову сиділи в її машині, рухаючись до міста.
— Якби тільки судді та присяжні знали, як мало можна довіряти показанням свідків у справах про такі пограбування, нам би ні за що не дозволили використовувати їх як доказову базу, — сказала Беате. — Іноді просто диву даєшся, що відбувається у людей з головою, коли вони намагаються відновити події. Від переляку вони все бачать мовби крізь окуляри, і грабіжники здаються їм значно вищими й краще озброєними, ніж насправді. А час? Секунди в їхньому уявленні ніби розтягуються. Нашому грабіжнику на все про все знадобилося трохи більше хвилини, а фру Бренне, дама з віконечка, того, що ближче до дверей, вважає, що він пробув у банку майже п’ять хвилин. А зріст його — аж ніяк не два метри, а всього метр сімдесят вісім. Звичайно, якщо він не використовував каблуки, що, до речі, зовсім не рідкість серед професіоналів.
— Яким чином тобі вдалося так точно вирахувати зріст?
— За відеозаписом. Я позначила його зріст на одвірку в тому кадрі, коли він з’являється в дверному отворі. Сьогодні вранці я знову з’їздила до банку, розмітила одвірок, сфотографувала, а потім порівняла з вихідною картинкою.
— Хм-м… Ми в забійному звикли, що всякі там заміри робить оперативна група.
— Насправді розрахунок зросту злочинця за відеозаписом — не така вже й проста справа. У вісімдесят дев’ятому, після пограбування філії Норвезького банку в Калльбаккені, оперативна група помилилася зі зростом злочинця аж на три сантиметри. Так що я волію робити заміри сама.