Побачивши перед собою Харрі, що сидів на сходинці, хлопець різко зупинився.
— Привіт, Альфе! — сказав Харрі й подивився на годинник. — Щось я тебе зачекався.
Хлопець утупився в нього витріщеними очима. Бліде веснянкувате обличчя обрамляло не дуже коротко підстрижене масне волосся, як у Лаєма Галлахера, що загиналося над вухами, так що Харрі навіть подумав, що перед ним не досвідчений убивця, а хлопчак, що злякався чергової прочуханки.
— Чого треба? — запитав хлопець високим дзвінким голосом.
— Щоб ти поїхав зі мною в Управління поліції.
Хлопець зреагував вмить. Він розвернувся, відштовхнувся
від поручнів і одним стрибком опинився на нижньому майданчику. «Ей!» — крикнув Харрі,’але хлопець уже зник із очей, стрибаючи через чотирип’ять сходинок, і лише гучний стукіт його каблуків луною віддавався в під’їзді.
— Гуннеруде!
У відповідь Харрі почув тільки гуркіт вхідних дверей на першому поверсі.
Він засунув руку у внутрішню кишеню і лише тут пригадав, що сигарет у нього немає. Підвівшись, він неспішним кроком попрямував униз. Тепер справа за кавалерією.
Том Волер приглушив музику, вивудив із кишені мобільник, що запищав, і приклав його до вуха. На іншому кінці чулися швидке уривчасте дихання і шум вуличного руху.
— Алло? — вимовив нарешті чоловічий голос. — Це ти? — Дзвонив Кнехт. Судячи з голосу, він був сильно наляканий.
— Що сталося, Кнехте?
— Господи, це ти! Та тут чортзна-що сталося. Ти мусиш допомогти мені. І по-швидкому.
— Нічого і нікому я не мушу. Відповідай на запитання.
— Вони нас розкрили. Лягавий сидів на сходах і очікував мене, коли я повертався додому.
Волер зупинився перед пішохідним переходом на виїзді на кільцеву дорогу. Якийсь старий нескінченно довго переходив вулицю дивними дрібними кроками.
— І чого він хотів? — запитав він.
— А ти як думаєш? Заарештувати мене, напевно.
— Так чого ж не заарештував?
— Та я як біс звідти рвонув. Злиняв у момент. Але вони за мною по п’ятах женуться. Вже три патрульні машини мимо проїхали. Ти чуєш? Вони мене візьмуть, якщо не…
— Не кричи у слухавку. А де інші поліцейські?
— Я інших не бачив, просто втік.
— Як же ти так легко ушився? Ти впевнений, що цей тип із поліції?
— Так-так. Адже це він був!
— Хто «він»?
— Харрі Холе, хто ж іще. Він днями до майстерні заходив.
— Ти мені про це не говорив.
— Майстерня з виготовлення ключів. Там поліцейські всю дорогу ошиваються.
На світлофорі зажевріло зелене світло. Волер сигналив водієві машини, що стояла перед ним.
— О’кей, потім із цим розберемося. Ти зараз де?
— Я в телефонній будці перед, ех… будівлею в’язниці, — він нервово засміявся, — і мені тут страшенно не подобається.
— У квартирі було щось, чого не мусило бути?
— Квартира чиста. Всі причандали на дачі.
— А ти? Ти теж чистий?
— Ти ж чудово знаєш, я зав’язав. Так ти приїдеш чи як? Чорт, я весь тремчу.
— Спокійно, Кнехте! — Волер прикинув, скільки йому знадобиться часу. Трюванн. Управління поліції. Центр. — Уяви собі, що це пограбування банку. Я тобі таблетку привезу.
— Я ж кажу, що в зав’язці. — Він помовчав. — А я і не знав, що ти таблетки при собі маєш, Принце.
— Завжди.
— А що у тебе?
— Mothers arms[58]. Рогіпнол. Пістолет «Єрихон», що я тобі дав, із тобою?
— Завжди.
— Чудово. Тоді слухай уважно. Зустрінемося в порту, в східній частині Пакгаузу. Я досить далеко звідти, так що дай мені сорок хвилин.