— Тїі що мелеш? Приїжджай сюди, хай йому біс! Негайно!
Волер не відповів, услухаючись в уривчасте дихання Кнехта.
— Якщо мене візьмуть, я тебе з собою потягну. Сподіваюся, це ти зрозумів, Принце? Я тебе здам, якщо мені за це поблажка вийде. Я, чорт забирай, не бажаю сидіти за тебе, якщо ти не…
— Ти ніби як запанікував, Кнехте. А нам паніка зараз ні до чого. Де у мене гарантія, що тебе не взяли і ти не влаштовуєш мені пастку, щоб і мене заразом утопити. Ти зрозумів, про що я говорю? Ти з’явишся туди один і станеш під ліхтарем, аби я тебе виразно бачив, коли приїду.
Кнехт застогнав:
— Диявол! Диявол!
-Ну?
— Гаразд-гаразд. Чудово. Тільки пігулки привези. Диявол!
— Біля Пакгаузу за сорок хвилин. Під ліхтарем.
— Тільки не спізнюйся.
— Почекай, іще дещо. Я припаркуюся подалі від тебе, і, коли крикну, ти піднімеш ствол угору, так, щоб я його виразно бачив.
— Навіщо? Ти що, параноїк?
— Можуть, скажімо так, виникнути непередбачені обставини, а я ризикувати не хочу. Отже роби, як я кажу.
Волер натиснув клавішу відбою й подивився на годинник. Увімкнув магнітолу на повну потужність. Гітари. Чудовий білий шум. Чудове відчуття білого шаленства.
Він звернув на заправку.
Б’ярне Мьоллер із несхвальним виглядом переступив поріг і озирнувся в кімнаті.
— Вельми затишно, чи не так? — запитав Вебер.
— Наш давній знайомий, як я чув?
— Альф Гуннеруд. Принаймні, квартира на його ім’я записана. Відбитків маса, скоро з’ясуємо, чи йому вони належать. Скло, — він показав на молодого чоловіка, який водив пензликом по вікну, — кращі відбитки завжди на склі залишаються.
— Якщо вже ви почали відбитки збирати, я можу припустити, що ви тут іще дещо виявили?
Вебер показав на пластиковий пакет, що лежав поряд із іншими предметами на вовняному підлоговому покритті. Мьоллер сів навпочіпки і засунув палець у діру в пакеті:
— Гм. На смак героїн. Та тут десь і півкіло буде. А це що?
— Фотографія двох дітей, особи поки не встановлені. І ключ від «Тріовінга», але в усякому разі до цього замка не підходить.
— Якщо це універсальний ключ, у «Тріовінгу» визначать власника. Цей хлопець на фото мені когось нагадує.
— Мені також.
— Веретеноподібна звивина, — мовив у нього за спиною жіночий голос.
— Фрьокен Льонн? — здивовано вигукнув Мьоллер. — А відділ пограбувань тут до чого?
— Це я отримала інформацію про те, що тут зберігаються наркотики. Я ж і попросила тебе викликати.
— Так у тебе і по наркотиках інформатори є?
— Грабіжники і наркомани — одна велика щаслива сім’я, ти ж знаєш.
— Хто навів?
— Уявлення не маю. Він подзвонив мені додому, коли я якраз уляглася. Ім’я своє не назвав і, як дізнався, що я з поліції, також не повідомив. Але дані настільки конкретні й докладні, що я взялася за справу і розбудила прокурора.
— Гм, — мовив Мьоллер. — Наркотики. Раніше судимий. Погроза знищення доказів. Дозвіл, сподіваюся, безпосередньо дістала?
— Можеш не сумніватися.
— Тільки ось трупів я тут щось не бачу, так чому мене викликали?
— Навідник мені ще дещо повідомив.
— Що ж?
— Нібито Альф Гуннеруд перебував у інтимному зв’язку з Анною Бетсен. Як коханець і штовхач. Потім вона з ним розірвала стосунки і, поки він термін відбував, зустріла іншого. Що ти про все це думаєш, Мьоллере?
Мьоллер подивився на неї.
— Я задоволений, — сказав він, але жоден мускул не здригнувся в нього на обличчі, — ти навіть уявити собі не можеш, який я задоволений.
Він усе не відривав од неї погляду, і врешті-решт їй довелось опустити очі.
— Вебер, — сказав він, — заблокуй квартиру і виклич усіх своїх людей. Доведеться багато попрацювати.
39
«Глок»
Стейн Томмесен уже два роки відсурмив опером у черговій частині Управління кримінальної поліції. Він прагнув стати си-щиком, а у мріях бачив себе слідчим. Тоді в нього буде нормований робочий день, власний кабінет, та і зарплата вища, ніж у старшого інспектора. Він уявляв собі, як, повернувшись додому зі служби, почне розповідати Тріне про цікаву справу, яку він обговорював із колегою по забійному і сам вважає неймовірно заплутаною. А поки він служив черговим за жебрацьку зарплатню і відчував смертельну втому, навіть коли йому випадала нагода поспати десять годин поспіль. Вислуховуючи докори Тріне, що не бажала вічно вести таке життя, він намагався пояснити їй, яке це — цілими днями розвозити тинейджерів із передозом по пунктах екстреної допомоги, пояснювати дрібним, що їм не варто брати приклад з батька, який б’є матір, і вислуховувати брудні образи від усіх, кому ненависна поліцейська форма. Але Тріне, звівши очі догори, пропонувала йому поміняти тему.