Вона запитала, чи хоче він чаю, але він похитав головою. Вона зникла на кухні, а він роззувся в передпокої.
— А чому на дверній табличці дотепер ім’я твого отця збереглося? — запитав він, коли вона ввійшла до кімнати з однією чашкою в руках. — Щоб сторонні знали, що в будинку є чоловік?
Вона знизала плечима й опустилась у глибоке крісло:
— Та ми про це навіть і не думали. Вона там так довго висить, що ми її вже не помічаємо.
— М-м, — Харрі склав руки разом. — По суті, я якраз про це і хотів поговорити.
— Про табличку?
— Ні, про дизосмію. Коли не відчуваєш трупного запаху.
— Що ти маєш на увазі?
—* Я вчора стояв у себе в передпокої і читав повідомлення. Яке мені прислав убивця Анни. З ним точно як із вашою табличкою. Відчувати відчуваєш, а мозком не сприймаєш. Це як при дизосмії. Роздрук висів там так довго, що я перестав його помічати. Так само, як і нашу із Сестринцем фотографію. Коли вона зникла, я відчув: щось змінилося, але не зрозумів, що саме. І знаєш чому?
Беате похитала головою.
— Бо в мене не було приводу подивитися на все, що сталося, під іншим кутом зору. Я бачив тільки те, що припускав побачити. Але вчора дещо сталось. Алі розповів, що того вечора бачив зі спини якусь жінку біля входу до підвалу. І до мене дійшло: адже я із самого початку, не усвідомлюючи, виходив із того, що Анну вбив чоловік. А помилкове припущення примушує тебе йти по помилковому сліду, і ти навіть не розглядаєш інші варіанти. А завдяки розповіді Алі я подивився на цей текст новим поглядом.
Беате зробила брови дашком:
— Ти хочеш сказати, що Анну Бетсен убив не Альф Гуннеруд?
— Ти знаєш, що таке анаграма? — запитав Харрі.
— Перестановка літер для…
— Убивця Анни знову залишив для мене патрин. У даному разі — анаграму. Я побачив це в дзеркалі. Виявилось, текст підписаний жіночим ім’ям. У дзеркальному відображенні. Я відіслав текст Еуне, а той зв’язався із фахівцем, що розбирається в когнітивній психології та мові. Він одного разу за одним реченням у листі з погрозами зумів визначити стать і вік автора й навіть район, звідки той родом. Цього разу він дійшов висновку, що авторові від двадцяти до сімдесяти років, а ось стать і місце, звідки він родом, визначити не зміг. Іншими словами, не дуже він мені допоміг. Щоправда, з однією обмовкою. Він усе-таки вважає, що, найімовірніше, лист писала жінка. На підставі одного-однісінького слова. Там написано «ваші полісмени» замість звичайного «ви в поліції» або «ваші поліцейські». Він вважає, що відправник підсвідомо вжив це англійське слово, протиставивши себе чоловікам. Адже «полісмени» може означати тільки чоловіків.
Харрі відкинувся на спинку стільця.
Беате відставила чашку:
— Правду кажучи, не готова визнати, що ти мене переконав, Харрі. Якась невідома жінка в під’їзді, кодове слово, що означає жіноче ім’я, якщо прочитати його з кінця, і психолог, який вважає, що Альф Гуннеруд ужив слово, більш властиве жінкам.
— М-м, — кивнув Харрі. — Згоден. Але спершу я збирався розповісти, що навело мене на слід. І перш ніж повідати тобі, хто вбив Анну, я хотів запитати, чи не зможеш ти допомогти мені розшукати декого із тих, які зникли безвісти.
— Звичайно. Але чому ти до мене звертаєшся? Хіба пошук тих, що зникли, входить…
— Так, — сумно всміхнувся Харрі. — Пошук тих, що зникли, — це твоя турбота.
43
Рамона
Харрі знайшов Вігдіс Албу на пляжі: обхопивши руками коліна і вдивляючись у води фіорду, вона сиділа в тій же ніші в скелі, де він спав тієї ночі. У вранішньому серпанку сонце було схоже на своє бліде відображення. Ґреґор вибіг Харрі назустріч, виляючи хвостом. Був час відпливу, в повітрі відчувався запах водоростей і нафти. Харрі сів на камінь у неї за спиною і дістав сигарету.
— Це ти його знайшов? — запитала вона, не обертаючись.
Харрі прикинув, скільки часу вона його чекала.
— їх було багато, — відповів він, — і я серед них.
Вона прибрала пасемце волосся, що розвівалося на вітрі в неї перед очима.
— І я також. Але це було давним-давно. Можеш мені не вірити, але колись я любила його.
Харрі клацнув запальничкою:
— А чому мені вам не вірити?
— Та вір чому хочеш. Не кожній людині дається здатність любити. Ми — і вони, — може, і вірять, що можуть, але це не так. Вони можуть вивчити жести, репліки, послідовність кроків — і все. Дехто з них навіть здатний обдурювати нас тривалий час. Але мене вражає не те, що вони не можуть, а те, що не хочуть. Навіщо напружуватися, щоб відповісти на почуття, їм зовсім не знайоме? Ти розумієш, констеблю?