Харрі не відповів.
— А може, вони просто бояться, — сказала вона і повернулася до нього, — бояться подивитись у дзеркало і побачити в ньму карликів.
— Про кого ви говорите, фру Албу?
Вона знову повернулася лицем до затоки:
— А хто його знає? Може, про Анну Бетсен. Про Арне. Про себе саму. Таку, якою стала.
Ґреґор лизнув Харрі руку.
— Я знаю, як убили Анну Бетсен, — сказав Харрі. Він дивився їй у спину, але ніякої реакції не помітив. Він прикурив сигарету з другої спроби. — Вчора після обіду з криміналістичної лабораторії мені передали результати дослідження чотирьох склянок із кухонного столу Анни Бетсен. На них і мої відбитки. Я, очевидно, пив колу. Але ніколи в житті не додумався б запивати нею вино. А один із винних келихів виявився чистим. І найцікавіше, що у склянці з-під коли виявлені сліди гідрохлориду морфіну, що зазвичай іменується морфієм. Вам відомо, як діють великі дози морфію, чи не так, фру Албу?
Вона подивилася на нього. А потім поволі похитала головою.
— Невже? — сказав Харрі. — Повний колапс і втрата пам’яті з моменту прийому, сильна блювота і головний біль після повернення свідомості. Іншими словами, такі ж симптоми, як при глибокому сп’янінні. І так само, як рогіпнол, використовується насильниками для присипляння жертви. А нас зґвалтували. Всіх. Чи не так, фру Албу?
Над ними пролунав скреготливий крик чайки.
— Знову ви? — сказала Астрід Монсен, видала короткий нервовий смішок і впустила його до квартири. Вони пройшли в кухню, і господиня відразу заметушилася, почала заварювати чай, поставила на стіл торт, куплений у «Кондитерській Хансена», за її словами, на випадок, якщо хто в гості загляне. Харрі ж бурмотів якісь банальності щодо снігу, що випав учора, бідкався, що світ сильно не змінився, хоча всім здавалося, що він мав звалитися разом із баштами Всесвітнього торгового центру на телеекранах. І лише коли вона розлила чай і сіла, він запитав, як вона ставилася до Анни. Астрід застигла з розкритим ротом.
— Ви її ненавиділи?
У тиші, що настала потім, було чутно, як в іншій кімнаті дзвякнув комп’ютер.
— Ні, не те слово, — вона стиснула в руках величезний кухоль із зеленим чаєм. — Просто вона була… інша.
— Яка — інша?
— Її життя. Манера триматися. Вона вміла бути такою… такою, якою хотіла бути.
— А вам це не подобалося?
— Я… не знаю. Ні, напевно, все-таки не подобалося.
— Чому?
Астрід Монсен подивилася на нього довгим поглядом. Усмішка пурхала у неї в очах, немов метелик.
— Тут не те, що ви думаєте, — сказала вона. — Я заздрила Анні. Захоплювалася нею. Бували дні, коли я мріяла стати такою, як вона. Вона була моєю протилежністю. І ось я сиджу зараз тут, а вона…
Астрід втупилася поглядом у вікно:
— Вона одягалася так, ніби залишалася голою, і так виходила в світ, — ця Анна. Чоловіки з’являлись і йшли геть, вона знала, що їй їх не утримати, і все-таки любила. Вона не вміла писати олією, але виставляла свої картини на загальний огляд. Зі всіма вона розмовляла так, ніби мала підставу вважати, що вона їм подобається. І зі мною теж. Траплялися дні, коли мені здавалося, що вона вкрала характер, який по ідеї мусила мати я. Але я знала — нам разом на цьому світі місця немає, і мені слід чекати своєї черги. — Вона знову засміялася нервовим сміхом. — Але вона померла. І тоді виявилося, що я помилилась. Я не можу стати нею. І ніхто не може стати нею зараз, — вона перевела погляд на Харрі: — Ні, я не ненавиділа її. Я її любила.
Харрі відчув, як у нього застукало в потилиці.
— Ви можете розповісти, що ж усе-таки відбулося того вечора, коли ви підібрали мене на сходах?
На губах у неї загуляла усмішка, мовби світло в несправній люмінесцентній лампі, а в очах затанцювали щасливі вогники. У Харрі з’явилося відчуття, що він був греблею, яку трохи прорвало.
— Ви були жахливі, — прошепотіла вона, — але не огидні.
Харрі звів брову:
— М-м. Коли ви мене підняли, від мене тхнуло перегаром?
Вона здивувалася, наче таке їй узагалі й на думку не спадало:
— Ні. Зовсім ні. Від вас узагалі не пахло.
— Нічим?
Вона густо почервоніла:
— Нічим… особливим.
— Я на сходах нічого не загубив?
— А що ви могли загубити?
— Мобільний телефон і ключ.
— Який ключ?
— Ось про це я і хотів у вас запитати.
Вона похитала головою:
— Мобільного телефону не було. А ключ я підібрала й поклала назад вам до кишені. А ^юму ви мене про це запитуєте?
— Тому що я знаю, хто вбив Ганну. Просто спочатку хотів перевірити ще раз деякі факти.