У цю мить хмари закрили сонце.
— Двадцять три.
Темна тінь, немов падаюча стіна, накрила із заходу простір перед рядними будинками, а потім і самі будинки, і висотки, і червоний корт, і тих трьох, які стояли на ньому. Температура теж упала. Так різко, ніби темна стіна не тільки відрізала джерело світла та тепла, але й сама виділяла холод. Проте Тронн ніяк на це не відреагував. Він відчував лише короткий швидкий пульс Беате і бачив тільки її бліде обличчя, що нічого не виражало, та дуло пістолета поліцейського, що дивилося на нього, мовби чорне, око, що нарешті знайшло те, що довго шукало: цей погляд уже просвердлив його, розклав на клітинки, виявив його суть. Удалині прогуркотів грім. Але він нічого не чув, окрім стукоту крапель крові, що падали на землю. Поліцейський був відкритий, і його вміст витікав назовні. Разом із кров’ю з нього йшли біль і життя, плямкаючи в траві, мовби кров не була мертвою — вже мертва, вона догорала у ґрунті. І Тронн відчував, що навіть коли заплющить очі й заткне вуха, то, як і раніше, чутиме шум його крові, як вона співає, тисне на барабанні перетинки, наче прагне вирватися назовні.
Немов потуги, він відчув напад нудоти, буцім у ньому був зародок, готовий народитися через рот. Глитнув слину, але всі його залози так активно виробляли рідину, що всередині в нього утворився тугий клубок, із яким він уже не міг упоратися. Все навколо раптом попливло в нього перед очима. Він зіщулився, спробував сховатися за жінкою-поліцейським, але вона була дуже мала, прозора, наче захищала його зараз крепова завіска, що тремтіла на вітрі. Він ухопився за гвинтівку, немов не він тримав її, а навпаки, притиснув палець до спускового гачка, але не натиснув на нього. Йому треба було дочекатися. Чого? Поки угамується страх? Щоб усе усталилось? Але як воно могло усталитися, якщо порошинки буття крутилися навколо в якомусь скаженому ритмі й заспокоїти їх можна було, тільки притиснувши до дна. Все перебувало у вільному падінні з тієї самої секунди, коли Стіне повідомила про свій від’їзд, і шум крові у вухах лише нагадував, що швидкість падіння все збільшувалася. Щоранку він прокидався з думкою, що він уже звик до цього стану, що страх нарешті залишить його, що біль пережитий. Але все було не так. І він уже сам прагнув на дно, щоб дожити до того дня, коли в будь-якому разі перестане боятися. І ось тепер, коли він нарешті побачив під собою дно, страх охопив його з іще більшою силою. Ландшафт по інший бік сітки помчав йому назустріч.
— Двадцять чотири.
Беате скоро закінчить рахунок. Сонце світило їй в обличчя, вона стояла у відділенні банку в Рюєні, денне світло сліпило очі, і все навколо здавалося білим і важким. Батько стояв поруч із нею і, як завжди, мовчав. Звідкись почувся крик матері, але вона була далеко, як завжди далеко. Беате рахувала картини минулого, що проносилися перед очима, літні канікули, поцілунки, невдачі. Багато чого дивувало її, хоч де б вона бувала. Вона згадувала обличчя, Париж, Прагу, усмішку під чорним чубком, незграбне освідчення, важке дихання, страх: а це боляче? І ще ресторан у Сан-Себастьяні — грошей у неї не вистачало, але вона все ж таки замовила столик. Так, може, їй слід бути вдячною, незважаючи ні на що?
Від цих думок вона прокинулася, коли Тронн приставив до її лоба гвинтівку. Картини минулого зникли, й на екрані залишилася тільки біла тріскуча заметіль. І вона задалася питанням: чому батько просто стояв поруч із нею, чому ні про що її не просив? Він ніколи ні про що її не просив. І вона ненавиділа його за це. Невже він не розумів, що її єдиним бажанням було зробити щось для нього, все що завгодно? Вона пройшла весь його шлях, але коли знайшла грабіжника, вбивцю, що зробив її матір удовою, і зібралася помститися за батька, за них обох, він просто стояв поруч із нею і, як завжди, мовчав, і тоді вона відступилася.
А ось тепер вона стоїть там, де стояв він. І всі ті, кого вона бачила на відеозаписах пограбувань зі всіх кінців світу, просиджуючи ночами в «Камері тортур» і прагнучи уявити собі, про що вони думають. Тепер вона опинилася на їх місці, але відповіді на своє питання так і не знаходила.
Потім хтось вимкнув світло, сонце пропало, і вона затремтіла від холоду. І ось у цій-то темряві вона знову прокинулася. Немов би минулого разу прокинулась уві сні. І вона знову почала рахувати. Але тепер вона рахувала ті місця, де не бувала, людей, яких ніколи не зустрічала, не виплакані нею сльози і не вимовлені дотепер слова.
— Так, — сказав Харрі, — у мене є ось цей доказ. — Він дістав аркуш паперу і поклав його на довгий стіл.
Іварссон і Мьоллер, одночасно нахилившись, ледве не зіткнулися лобами.