— Це ще що? — гаркнув Іварссон: — «Прекрасний день»!
— Так, писанина, — пояснив Харрі. — У блокноті в психіатричній лікарні Геуста. Ми з Льонн були присутні при цьому і можемо засвідчити, що це рука Тронна Гретте.
— Ну і що?
Харрі подивився на присутніх. ПотіхМ повернувся до них спиною і поволі підійшов до вікна:
— А ви бачили свої випадкові записи, коли писали, думаючи про щось інше? Вони багато що можуть про вас сказати. Тому я й узяв тоді цей папірець, подумав, може, в цьому і є якийсь сенс. Спочатку нічого не виходило. Адже якщо в тебе щойно вбили дружину, а ти сидиш у закритому психіатричному відділенні й весь час пишеш тільки «Прекрасний день», то або ти повний божевільний, або пишеш зовсім не те, що думаєш. Але тут я дещо зрозумів.
Місто було блідо-сіре, немов стомлений старий, але сьогодні сонце висвітило трохи ще не вицвілих фарб. «Мовби остання усмішка перед прощанням», — подумав Харрі.
— «Прекрасний день», — продовжив він. — Це не думка, не коментар, не твердження. Це заголовок. Заголовок твору, які пишуть школярі в молодших класах.
За вікном пролетів горобець.
— Тронн Гретте не обдумував текст, він писав машинально. Так само, як у дитинстві, коли вчився писати новим почерком. Жан Хуе, графолог із криміналістичної лабораторії, підтвердив, що ці два слова, передсмертну записку та шкільні твори написано однією рукою.
Здавалося, ніби плівку заїло і на екрані застиг один кадр. Ніхто не ворухнувся, ніхто не вимовив ані слова, тільки з коридору доносилося розмірене клацання ксерокса.
Нарешті сам Харрі, повернувшись до присутніх, порушив тишу:
— Судячи з настрою присутніх, нам із Льонн пора з’їздити за Тронном Гретте і почати довгий-довгий допит.
— Чорт-чорт-чорт! — Харрі прагнув рівно тримати пістолет, але від болю в нього паморочилось у голові, та й пориви вітру заважали зберігати рівновагу. Вигляд крові подіяв на Тронна саме так, як Харрі й сподівався, і була мить, коли Харрі міг вистрілити, не ризикуючи зачепити Беате. Але він забарився, і тепер Тронн розташовувався за Беате так, що Харрі бачив лише частину його голови та плеча. Вона схожа, він ясно бачив це зараз, Господи, як вона схожа! Харрі сильно примружився, щоб знову зловити їх у фокус. Новий порив вітру був такої сили, що здійняв підлоги плаща на лавці. І на мить здалося, ніби хтось, одягнений в сам тільки пильовик, пробіг кортом. Харрі розумів, що насувається катастрофа і що ці повітряні маси, гнані стіною дощу, — останнє попередження. Навколо зробилося темно, ніби раптово настала ніч, дві фігури перед ним злилися в одну, і в ту ж мить вибухнула злива, по землі застукали великі важкі краплі.
— Двадцять п’ять, — сказала Беате несподівано гучним і ясним голосом.
У проблиску світла Харрі побачив Їхні тіні на червоному ґрунті. Гуркіт, що пролунав наступної миті, оглушив його, немов законопативши вуха. Одне тіло відокремилося від іншого і навзнаки впало на землю.
Харрі опустився на коліна і почув свій крик:
— Елен!
Він побачив, що фігура, яка залишилася на ногах, розвернулась і попрямувала в його бік із гвинтівкою в руках. Харрі почав прицілюватись, але струмені дощу, що стікали по обличчю, засліплювали його. Він примружився і знову прицілився. Він більше нічого не відчував, ні болю, ні холоду, не відчував ні печалі, ні торжества, зовсім нічого. І не було ніякого сенсу в тому, що відбувається, все повторювалося, ніби у вічній мантрі — життя, смерть, воскресіння, життя, смерть. Він злегка натиснув на спусковий гачок і прицілився.
— Беате?! — прошепотів Харрі.
Вона ногою відчинила дверці в огорожі й шпурнула гвинтівку АЄ-З Харрі.
— Що… сталося?
— Сетесдальська трясучка, — сказала вона.
— Сетесдальська трясучка?
— Він просто навзнак звалився, бідолаха. — Вона показала йому праву руку. Дощ змив кров, що сочилася з двох ранок на кісточках пальців. — Я чекала тільки чого-небудь, що могло б відвернути його увагу. А цей гуркіт грому так його налякав, що він знепритомнів. Та й ти, схоже, теж.
Вони подивилися на мляве тіло, що лежало на лівому боці корту.
— Ти допоможеш мені з наручниками, Харрі? — Її світле волосся налипло на обличчя, але вона цього не помічала. Вона всміхалася.
Харрі підвів обличчя назустріч дощовим струменям і заплющив очі.
— Боже всемогутній, — пробурмотів він, — відпусти цю бідну душу на волю не раніше дванадцятого липня дві тисячі двадцять першого. Будь такий милостивий.
— Харрі?
Він розплющив очі:
-Що?
— Якщо йому виходити на волю дві тисячі двадцять першого року, нам слід перепровадити його в Управління негайно.