І якщо хтось із членів комісії звернув увагу, що Харрі трішки виділив слово «безрозсудний», ніхто, в усякому разі, нічого не сказав.
Коли Харрі вийшов до коридору, із стільця біля дверей підвівся Вебер.
— Прошу, наступний, — сказав Харрі. — Це що у тебе?
Вебер підняв пластиковий пакет:
— Пістолет Гуннеруда. Гаразд, піду, хочу скоріше звільнитися.
— М-м, — Харрі вивудив із пачки сигарету. — Незвичайний ствол.
— Ізраїльський, — пояснив Вебер. — «Єрихонг941».
Харрі все дивився на двері, що зачинилися за Вебером, поки
Мьоллер, який проходив повз нього, звернув його увагу на те, що він стоїть із неприкуреною сигаретою в роті.
У забійному відділі було незвичне тихо. Сищики та слідчі спочатку жартували, що Забійник упав у зимову сплячку, а зараз — що дав себе вбити і таємно поховати, щоб стати вічною легендою. Сніг укривав міські дахи, сповзав і знову засипав їх, а димарі спокійно диміли.
Відділи з розкриття вбивств, пограбувань і сексуальних злочинів улаштували спільну зустріч Різдва в їдальні. Б’ярне Мьоллер, Беате Льонн і Халворсен виявилися сусідами по столу. Між ними стояв незайнятий стілець і тарілка з карткою на ім’я Харрі.
— Де він? — запитав Мьоллер і налив вина в келих Беате.
Розшукує одного з приятелів Сверре Ульсена, він, за його словами, бачив Ульсена з якимсь типом у ніч убивства, — відповів Халворсен, намагаючись відкрити пляшку пива одноразовою запальничкою.
— Жах який, — сказав Мьоллер. — Передай йому, що він до смерті допрацюється. Вже на різдвяну-то вечірку можна було викроїти час, не зважаючи ні на що.
— Скажи йому про це сам, — заперечив Халворсен.
— А може, він просто не захотів прийти, — припустила Беате.
Чоловіки подивилися на неї й усміхнулися.
— А що тут такого? — розсміялася Беате. — Ви думаєте, я Харрі не знаю?
Вони випили. З уст Халворсена не сходила усмішка. Він дивився на Беате. Щось — він не міг сказати, що саме, — але щось змінилося в її зовнішності. Востаннє він бачив її в конференц-залі. Але тоді не помітив цієї живинки у неї в очах. А які у неї зараз яскраві губи. Яка постава.
— Харрі віддає перевагу в’язниці над такими заходами, — сказав Мьоллер і повідав, як Лінда з приймальні СПБ витягнула Харрі танцювати. Беате сміялася до сліз. Потім повернулася до Халворсена і схилила голову набік:
— А що ти все дивишся, Халворсене?
Халворсен відчув, як у нього зашарілися щоки, і лише встиг, запинаючись, вимовити невлад «та ні», як Беате з Мьоллером знову розреготалися.
Пізніше увечері він набрався мужності й зважився запросити її на танець. Мьоллер залишився сам, аж поки на місце Беате плюхнувся Іварссон. Він був п’яний і гугнявим голосом почав розповідати, як одного разу з жахом ховався за машиною, що стояла перед філією банку в Рюєні.
— Це було давно, Руне, — втішив його Мьоллер. — Ти був новачок. Та і у будь-якому разі нічого не міг зробити.
Іварссон відкинув голову й довго дивився на Мьоллера. Потім він підвівся й пішов, а Мьоллер подумав, наскільки Іварссон насправді самотній, але сам цього не усвідомлює.
Коли діджеї Лі та Лі закінчили грати «Purple Rain», Беате і Халворсен зіткнулися з однією з танцюючих пар, і Халворсен відчув, як Беате заціпеніла. Він подивився на танцюючого.
— Прошу вибачення, — вимовив глибокий голос. У напівтемряві на обличчі Девіда Хасселхоффа виблискували міцні білі зуби.
Після вечірки взяти таксі виявилося неможливо, і Халворсен запропонував Беате провести її. Вони поплелися на схід, грузнучи в мокрому снігу, і лише за годину дістались її будинку в Уппсалі.
Беате всміхнулась і повернулася до Халворсена:
— Так якщо буде бажання, заходь.
— Із задоволенням, — сказав він. — Дякую.
— Значить, домовилися, — констатувала вона. — Я завтра маму попереджу.
Він побажав їй на добраніч, поцілував у щоку і вирушив у полярний похід у західному напрямі.
Сімнадцятого грудня Норвезьке телеграфне агентство повідомило, що є великий шанс побити двадцятирічний рекорд із кількості опадів, що випали в грудні.
Того ж дня комісія закінчила роботу над поданням у справі Тома Волера.
Комісія не зафіксувала ніяких порушень службових інструкцій і навіть, навпаки, висунула пропозицію заохотити Тома Волера за те, що він діяв абсолютно правильно і зберіг присутність духу у вельми драматичній ситуації. Шеф кримінальної поліції подзвонив начальникові Управління і обережно поцікавився його думкою відносно представлення Тома Волера до нагороди, але оскільки сім’я Альфа Гуннеруда, незважаючи ні на що, належала до найшанованіших у місті — його дядько засідав у міському муніципалітеті, — вони вирішили, що такі дії можуть бути визнані невчасними.