— Що-що?
— Здається, ти слово «закласти» підшукував.
Лунде знову обмінявся поглядами з Вальдерхаугом:
—- Я знаю, що маю на увазі, але ми вважаємо за краще називати це «повідомляти важливу інформацію», щоб правила гри дотримувалися. Ти не згоден, Харрі?
Передні ніжки стільця, на якому сидів Харрі, зі стукотом опустилися на підлогу:
— Та загалом, так. Просто я у термінах не такий сильний, як ти.
Вальдерхауг уже більше не міг приховувати усмішку.
— Не дуже в цьому впевнений, Холе, — сказав Лунде, в якого на губах також з’явилась усмішка. — Добре, що ти згоден зі мною, і позаяк уже ти багато років працював разом із Волером, ми виходимо з того, що ти добре знаєш його характер. Співробітники, з якими ми вже розмовляли, відзначали безкомпромісний стиль поводження Волера з карними злочинцями, а деколи і не тільки з ними. Хіба Том Волер настільки безрозсудний, аби раптом застрелити Альфа Гуннеруда?
Харрі довго дивився у вікно. За сніжною пеленою лише вгадувалися контури Екеберзького кряжа. Але він знав, що кряж на місці. Сидячи за столом у кабінеті Управління, він роками спостерігав його там, і він назавжди там залишиться, зелений улітку, чорно-білий узимку. Його не зрушити з місця, він назавжди буде там, і це просто факт. А найчудовіше у фактах те, що можна не думати, бажані вони чи ні.
— Ні, — сказав Харрі,— Том Волер не настільки безрозсудний, аби раптом застрелити Альфа Гуннеруда.
І якщо хтось із членів комісії звернув увагу, що Харрі трішки виділив слово «безрозсудний», ніхто, в усякому разі, нічого не сказав.
Коли Харрі вийшов до коридору, із стільця біля дверей підвівся Вебер.
— Прошу, наступний, — сказав Харрі. — Це що у тебе?
Вебер підняв пластиковий пакет:
— Пістолет Гуннеруда. Гаразд, піду, хочу скоріше звільнитися.
— М-м, — Харрі вивудив із пачки сигарету. — Незвичайний ствол.
— Ізраїльський, — пояснив Вебер. — «Єрихонг941».
Харрі все дивився на двері, що зачинилися за Вебером, поки
Мьоллер, який проходив повз нього, звернув його увагу на те, що він стоїть із неприкуреною сигаретою в роті.
У забійному відділі було незвичне тихо. Сищики та слідчі спочатку жартували, що Забійник упав у зимову сплячку, а зараз — що дав себе вбити і таємно поховати, щоб стати вічною легендою. Сніг укривав міські дахи, сповзав і знову засипав їх, а димарі спокійно диміли.
Відділи з розкриття вбивств, пограбувань і сексуальних злочинів улаштували спільну зустріч Різдва в їдальні. Б’ярне Мьоллер, Беате Льонн і Халворсен виявилися сусідами по столу. Між ними стояв незайнятий стілець і тарілка з карткою на ім’я Харрі.
— Де він? — запитав Мьоллер і налив вина в келих Беате.
Розшукує одного з приятелів Сверре Ульсена, він, за його словами, бачив Ульсена з якимсь типом у ніч убивства, — відповів Халворсен, намагаючись відкрити пляшку пива одноразовою запальничкою.
— Жах який, — сказав Мьоллер. — Передай йому, що він до смерті допрацюється. Вже на різдвяну-то вечірку можна було викроїти час, не зважаючи ні на що.
— Скажи йому про це сам, — заперечив Халворсен.
— А може, він просто не захотів прийти, — припустила Беате.
Чоловіки подивилися на неї й усміхнулися.
— А що тут такого? — розсміялася Беате. — Ви думаєте, я Харрі не знаю?
Вони випили. З уст Халворсена не сходила усмішка. Він дивився на Беате. Щось — він не міг сказати, що саме, — але щось змінилося в її зовнішності. Востаннє він бачив її в конференц-залі. Але тоді не помітив цієї живинки у неї в очах. А які у неї зараз яскраві губи. Яка постава.
— Харрі віддає перевагу в’язниці над такими заходами, — сказав Мьоллер і повідав, як Лінда з приймальні СПБ витягнула Харрі танцювати. Беате сміялася до сліз. Потім повернулася до Халворсена і схилила голову набік:
— А що ти все дивишся, Халворсене?
Халворсен відчув, як у нього зашарілися щоки, і лише встиг, запинаючись, вимовити невлад «та ні», як Беате з Мьоллером знову розреготалися.
Пізніше увечері він набрався мужності й зважився запросити її на танець. Мьоллер залишився сам, аж поки на місце Беате плюхнувся Іварссон. Він був п’яний і гугнявим голосом почав розповідати, як одного разу з жахом ховався за машиною, що стояла перед філією банку в Рюєні.
— Це було давно, Руне, — втішив його Мьоллер. — Ти був новачок. Та і у будь-якому разі нічого не міг зробити.
Іварссон відкинув голову й довго дивився на Мьоллера. Потім він підвівся й пішов, а Мьоллер подумав, наскільки Іварссон насправді самотній, але сам цього не усвідомлює.
Коли діджеї Лі та Лі закінчили грати «Purple Rain», Беате і Халворсен зіткнулися з однією з танцюючих пар, і Халворсен відчув, як Беате заціпеніла. Він подивився на танцюючого.
— Прошу вибачення, — вимовив глибокий голос. У напівтемряві на обличчі Девіда Хасселхоффа виблискували міцні білі зуби.
Після вечірки взяти таксі виявилося неможливо, і Халворсен запропонував Беате провести її. Вони поплелися на схід, грузнучи в мокрому снігу, і лише за годину дістались її будинку в Уппсалі.
Беате всміхнулась і повернулася до Халворсена:
— Так якщо буде бажання, заходь.
— Із задоволенням, — сказав він. — Дякую.
— Значить, домовилися, — констатувала вона. — Я завтра маму попереджу.
Він побажав їй на добраніч, поцілував у щоку і вирушив у полярний похід у західному напрямі.
Сімнадцятого грудня Норвезьке телеграфне агентство повідомило, що є великий шанс побити двадцятирічний рекорд із кількості опадів, що випали в грудні.
Того ж дня комісія закінчила роботу над поданням у справі Тома Волера.
Комісія не зафіксувала ніяких порушень службових інструкцій і навіть, навпаки, висунула пропозицію заохотити Тома Волера за те, що він діяв абсолютно правильно і зберіг присутність духу у вельми драматичній ситуації. Шеф кримінальної поліції подзвонив начальникові Управління і обережно поцікавився його думкою відносно представлення Тома Волера до нагороди, але оскільки сім’я Альфа Гуннеруда, незважаючи ні на що, належала до найшанованіших у місті — його дядько засідав у міському муніципалітеті, — вони вирішили, що такі дії можуть бути визнані невчасними.
Харрі всього лише коротко кивнув, коли Халворсен повідомив його, що Волер повернувся до виконання службових обов’язків.
Настав Святвечір, і принаймні маленьку Норвегію вкутав різдвяний спокій.
Ракель вигнала Харрі з Олегом із дому, щоб вони не заважали їй готувати різдвяний обід. Повернувшись, вони відразу ж відчули аромат печені зі свинячих реберець. Улав Холе, батько Харрі, приїхав на таксі разом із Сестринцем.
Сестринець захоплювалася будинком, їжею, Олегом, усім. За обідом вони з Ракеллю щебетали, мовби давні подружки, а ось Олег із Улавом, які сиділи один проти одного, відбувалися короткими репліками. Але і вони відтанули, коли прийшов час вручати подарунки, і Олег розкрив великий пакет із записочкою «Від Улава Олегу». У ньому виявилося повне зібрання творів Жуля Верна. Роззявивши рота, Олег почав перегортати один із томів.
— Це він написав той роман про подорож на Місяць, який читав тобі Харрі, — сказала Ракель.
— Тут оригінальні ілюстрації, — підхопив Харрі й показав на малюнок, де капітан Немо стоїть поряд із прапором на Південному полюсі й каже: «Не згадуйте лихим словом! Моя нова держава починається з шестимісячної ночі».
Ці книги стояли на полиці мого батька, — сказав Удав, він був збуджений не менше, ніж Олег.
— Ну і що з того! — вигукнув Олег.
Коли ж Олег обійняв Улава на знак подяки, на обличчі у нього з’явилася збентежена, але тепла усмішка.
Уночі, коли Ракель заснула, Харрі підвівся й підійшов до вікна. Він згадував тих, кого більше не було. Матір, Біргіту, батька Ракелі, Елен і Анну. І тих, хто ще живий. Ейстейна з Уппсали, якому він одного разу подарував на Різдво черевики. Расколя в «Ботсені» і двох милих жінок із Уппсали, що люб’язно запросили Халворсена на пізній різдвяний обід, оскільки той чергував того вечора і не встигав додому в Стейнк’єр до настання Різдва.