Зробивши всього кілька затяжок, він відкинув сигарету.
Повернувшись додому, Харрі довго сидів у своєму улюбленому кріслі, споглядаючи червоне вічко телефонного автовідповідача, перш ніж зважився нарешті натиснути на кнопку відтворення запису. Повідомлень було два: Ракель бажала йому добраніч, а якийсь журналіст бажав отримати коментарі щодо двох пограбувань. Потім Харрі відмотав плівку назад і прослухав повідомлення від Анни: «І надінь, будь ласка, ті джинси, які мені завжди так подобалися!»
Він провів рукою по обличчю. Вийняв касету з автовідповідача і шпурнув її в мішок для сміття.
За вікном продовжував накрапати дощ. Харрі сидів, тупо перемикаючи пультом телевізійні канали. Жіночий гандбол, реклама мила, телевікторина, переможець якої може стати мільйонером. Харрі зупинився на передачі шведського телебачення, у котрій якийсь філософ вів дискусію з фахівцем із соціальної антропології про суть поняття «помста». Один із них стверджував, що така країна, як США, що виступає за захист певних духовних цінностей — свободи і демократії, — несе моральну відповідальність за звершення відплати у разі нападу на неї, бо цей напад буде одночасно й атакою на цінності, що захищаються нею. Лише обіцяна відплата — і невідворотність його звершення — може захистити таку уразливу систему, як демократія.
— А що, коли ті цінності, за захист яких ратує демократія, самі виявляться принесеними у жертву в процесі звершення відплати? — заперечував йому опонент. — Що, коли з погляду міжнародного права відплата обмежує права іншої нації? Які цінності захищають, коли в полюванні за винними творять беззаконня по відношенню до безневинних громадян? І як з погляду моралі бути із заповіддю, яка свідчить, що потрібно підставити другу щоку?
— На вашу думку, проблема, очевидно, полягає в тому, — з широкою усмішкою парирував спів6есідник, — що у людини всього лише дві щоки?
Харрі вимкнув телевізор. Якийсь час він роздумував, чи не зателефонувати Ракелі, але потім вирішив, що вже надто пізно. Спробував почитати книгу про Джима Томпсена[16], однак виявив, що в ній бракує сторінок, із двадцять четвертої по тридцять восьму. Підвівшись, він заходив по кімнаті. Відчинив холодильник і якийсь час безглуздо споглядав шматок білого сиру та банку з полуничним варенням. Чогось йому явно хотілося, ось тільки чого саме? Він із силою зачинив дверці холодильника. Кого він намагається обдурити? Йому хотілося випити.
О другій ночі він прокинувся, сидячи в кріслі, повністю одягнений. Підвівся, пройшов у ванну, налив і випив склянку води.
— Диявол, — сказав він сам собі, подивившись у дзеркало. Пройшов до спальні й увімкнув комп’ютер. В Інтернеті знайшлися сто чотири статті про самогубства, але в жодній із них не йшлося про помсту; ввівши ключове слово, він отримав лише масу посилань на мотив помсти в літературі та грецькій міфології. Харрі вже готовий був вимкнути комп’ютер, однак раптом згадав, що ось уже кілька тижнів не перевіряв електронну пошту. У поштовій скриньці були два вхідні повідомлення. Одне від оператора Мережі, який інформував про тимчасове відключення 14 днів тому. Адреса другого відправника була anna.beth@chello.no. Він двічі кликнув мишею і прочитав повідомлення: «Привіт, Харрі. Не забудь про ключі. Анна». Час відправлення вказував, що вона відіслала його за дві години до їх останньої зустрічі. Він перечитав повідомлення. Так лаконічно. Так… просто. Він знав, що люди часто-густо обмінюються схожими повідомленнями. «Привіт, Харрі». В очах стороннього це, мабуть, мало вигляд, ніби вони давні друзі, хоча насправді їх знайомство, хоч і відбулося давно, тривало тижнів шість. Він навіть не підозрював, що в неї є його електронна адреса.
Коли він нарешті заснув, йому знову приснилося, що він у банку з гвинтівкою в руках. Люди, що оточують його, були з мармуру.
15
Ґадзо
— Що ж, непогана погодка сьогодні, — констатував Б’ярне Мьоллер, упливаючи наступного ранку до кабінету Харрі та Халворсена.
— У тебе там вікно, тобі видніше, — буркнув Харрі, не відриваючись від чашки з кавою. — Та й нове крісло на додачу, — злорадно додав він, коли Мьоллер із розмаху плюхнувся на роздовбаний стілець Халворсена, який відразу ж відгукнувся пронизливим криком болю.
— Привіт, — усе ж таки визнав за потрібне привітатися з колегою Мьоллер. Що, тяжко зранку, га?
Харрі знизав плечима:
— Мені скоро сорок, так що потихеньку стаю буркотуном. Хіба це так уже дивно?
— Ні в якому разі. Між іншим, на тебе приємно подивитися, коли ти в костюмі.
Харрі поправив лацкан піджака, всім своїм виглядом демонструючи здивування, неначе і сам щойно помітив, що одягнений у темний костюм.
— Учора у нас була нарада начальників відділів, — сказав Мьоллер. — Тобі яку версію — стислу чи повну?
Харрі помішав у чашці незагостреним кінцем олівця:
— Нам не заборонено далі працювати над справою Елен, вірно?
— Справу вже давно розкрито, Харрі. А шеф криміналістичного відділу скаржиться, що ти дістаєш його перевіркою старих доказів.
— Учора в нас з’явився новий свідок, який…
— Харрі, завжди з’являється який-небудь новий свідок. Вони вже просто не хочуть про це слухати.
— Але…
— Усе, Харрі, на цьому закінчимо. Мені дуже шкода.
У дверях Мьоллер обернувся:
— Ти прогулявся б на сонечку. Схоже, сьогодні остання тепла днинка.
— Ходять чутки, на вулиці сонячно, — сказав Харрі, заходячи до Беате в «Камеру тортур». — Просто хотів довести до відома.
— Погаси світло, — озвалася вона. — Я дещо тобі покажу.
Трохи раніше дівчина зателефонувала Харрі, в голосі її відчувалося збудження, але в чому річ, вона тоді так і не сказала. Беате взяла в руки пульт дистанційного керування:
— Мені не вдалося нічого виявити на запису того дня, коли був замовлений контейнер. Проте поглянь, що там сталося в день пограбування.
На екрані перед Харрі з’явилося зображення, зняте камерою стеження «Севен-елевен». Зелений контейнер зовні під вікнами, в магазині — рум’яні булочки, загривок і зад того молодика, з яким він мав сумнівне задоволення розмовляти вдень раніше.
Хлопчина відпускав якійсь дівиці молоко, презервативи та журнал «Новина».
— Це знято о п’ятнадцятій нуль п’ять — за п’ятнадцять хвилин до пограбування. Ось, дивися.
Дівиця забрала свої покупки і відійшла, черга просунулася вперед, і в кадрі з’явився чоловік у чорному комбінезоні та в кашкеті з великим козирком і навушниками, низько насуненому на лоб. Він показав на щось на прилавку. Голова його була опущена, так що розглянути обличчя було неможливо. Під пахвою він тримав складену чорну сумку.
— Чорт забирай, — прошепотів Харрі.
— Це Забійник, — сказала Беате.
— Ти упевнена? Багато хто ходить у чорних комбінезонах, а у нашого нальотчика не було ніякого кашкета.
— Коли він трохи відійде від прилавка, буде видно, що на ньому ті ж черевики, що на зйомці самого пограбування. І зверни увагу: з лівого боку комбінезон злегка відстовбурчується. Це АЄ-З.
— Він примотав гвинтівку до тіла. Але що, чорт забирай, він робить у «Севен-елевен»?
— Очікує інкасаторської машини. Йому потрібний був який-небудь наглядовий пункт, де б він міг перебувати, не привертаючи до себе уваги. Він уже побував тут раніше і встановив, що інкасатори приїжджають від п’ятнадцятої п’ятнадцяти до п’ятнадцятої двадцяти. Не міг же він чекати їх, розгулюючи у всіх на очах у лижному шоломі, — це однаково що відкрито заявити про підготовлюване пограбування. А кашкет прикриває велику частину обличчя — ось він його й надів. Якщо як слід придивитися, то, коли він підходить до каси, видно, як по прилавку вслід за ним рухається маленький світлий прямокутник. Це відблиск, відбитий склом. Попався, пан Забійник! Та ти у нас, виявляється, ще і сонцезахисні окуляри носиш. — Вона говорила тихо, але швидко, і при цьому була в такому збудженні, в якому Харрі не доводилося бачити її раніше. — Напевно він знає про те, що в «Севен-елевен» також є камера спостереження, через те і стежить за тим, щоб ми не бачили його обличчя. Дивися, під якими кутами він стає! Ні, все ж таки він фантастично спритний тип, цього в нього не відняти.