— Я ж сказав, ті, що збіглися. — Кутик лівого ока Іварссона нервово смикнувся.
— Прекрасно, але що саме це було? Частинки змертвілої шкіри? А може, ніготь? Кров?
— Хіба це так уже важливо? — Голос Іварссона зробився різким, у ньому явно чулися нотки нетерпіння.
Харрі подумав, що йому, напевно, варто заткнути рота. До чого воювати з вітряками? Люди, подібні до Іварссона, однаково нічого не навчаться.
— Та взагалі-то ні, — почув Харрі власний голос. — Певна річ, якщо не цікавишся такими дрібницями, як розслідування злочинів.
Харрі відчув на собі важкий погляд Іварссона. Від тиші, повислої у спеціальному звуконепроникному приміщенні, закладало вуха. Іварссон розкрив рота, збираючись щось сказати.
— Суглобова волосина.
Чоловіки, як по команді, повернулися до Беате Льонн. Харрі й думати забув про її присутність. Вона ж, переводячи погляд з одного з них на іншого, майже пошепки повторила:
— Суглобова волосина. Це такі волосинки на фалангах пальців… їх називають…
Іварссон відкашлявся:
— Цілком вірно, це була волосина. Однак — хоча, може, й не варто б уточнювати — це була волосина з тильного боку кисті. Хіба не так, Беате? — Не дожидаючи відповіді, він легенько постукав указівним пальцем по склу свого масивного годинника. — Ну, мені час бігти. Приємного вам перегляду.
Не встигли двері за Іварссоном зачинитись, як Беате вихопила у Харрі касету, що її вмить із м’яким дзижчанням проковтнув плеєр.
— Дві волосинки, — сказала дівчина. У лівій рукавичці. З фаланги пальця. І звалище було не в Алнабрю, а в Каріхеуген. А стосовно чотирьох років — усе правильно.
Харрі зі здивуванням подивився на неї:
— Хіба це не було задовго до тебе?
Знизавши плечима, вона натиснула на «плей»:
— Вибач, треба читати звіти.
— Хм, — Харрі спробував уважніше придивитися до співбесідниці, зручніше влаштовуючись у кріслі. — Давай-но глянемо, чи не залишив і цей тип нам чого-небудь на зразок суглобової волосини.
У відику щось тихенько скрипнуло, і Беате вимкнула світло. Поки Харрі розглядав синю заставку, що з’явилася на екрані, він раптом відчув, як у свідомості його миготять кадри іншого фільму Фільм був короткий, тривав усього декілька секунд. Уся побачена ним сцена тонула у спалахах блакитнуватого світла, що перемежовували напівтемряву «Вотерфронту», давно вже знесеного клубу, що колись розташовувався у фешенебельному районі Акер-Брюґґе. Тоді він іще не знав її імені. Жінка з усміхненими карими очима щось крикнула йому, стараючись перекричати ревище музики. Грали композицію в стилі панк. «Green On Red». Джейсон і «The Scorchers». А Харрі все підливав «Джим Бім» собі в колу, і йому було наплювати, як її звуть. Він дізнався про це тільки наступного дня, коли, рішуче віддавши кінці, вони пустилися в перше своє плавання на ліжку зі спинкою у формі безголового коня. Харрі знову відчув приплив блаженної млості, як і напередодні ввечері, коли він почув у слухавці її голос.
Однак на екрані вже виникло зображення.
Старий почав долати непростий для себе маршрут від вхідних дверей до банківської стойки. Через кожні п’ять секунд кут зйомки змінювався.
— Торкільдсен із ТВ-2, —- зауважила Беате Льонн.
— Ні, це Август Шульц, — поквапився виправити Харрі.
— Я про монтаж, — відгукнулася вона. — Схоже, робота Тор-кільдсена з ТВ-2. Подекуди відсутнє розкадрування по десятих секунди.
— Відсутнє? Але як ти…
— Тут багато всього. Приміром, зверни увагу на задній план. Бачиш червону «Мазду» на вулиці перед банком? Вона в самому центрі кадру. Тепер камера помінялась, а вона й досі в центрі. Але ж об’єкт не може бути у двох місцях одночасно.
— Вважаєш, хтось напартачив із записом?
— Та ні. Все, зняте шістьма внутрішніми й однією зовнішньою камерою, переписується на одну плівку. На вихідному записі в момент зміни камери замість зображення на мить виникає сліпий спалах. Тому, щоб не порушувати взаємозв’язку деталей епізоду, необхідний монтаж. Іноді, коли ми не можемо впоратися своїми силами, нам доводиться звертатися по допомогу до телевізійників. А вони, як наразі Торкільдсен, часто шахраюють із тайм-кодом, щоб картинка не смикалася, була кращою. Мені здається, це в них на рівні професійного неврозу.
— Професійного неврозу, — повторив Харрі. Дивно було чути цей загалом старомодний термін із уст такої юної дівчини. Чи вона не така вже й молода, як йому здалося на перший погляд? Коли світло погасло, дещо в ній змінилося. Тіло нібито розслабилося, жести стали вільнішими, голос твердішим.
У приміщенні банку з’явився нальотчик і викрикнув свою англійську фразу. Голос звучав глухо і мовби здалеку, наче долітав із-під товстої ковдри.
— А про це ти що думаєш?
— Норвежець. Говорить по-англійськи, щоб неможливо було визначити діалект, акцент або характерні слова, які ми, можливо, могли б пов’язати з раніше вчиненими ним пограбуваннями. Одяг, що не залишає волокон, які ми потім могли б знайти у змінних автомобілях, на конспіративній квартирі або в нього вдома.
— Хм-м. Щось іще?
— Всі краї одягу ретельно підклеєні скотчем, щоб ніде не залишити слідів ДНК. Бачиш, холоші притягнуті до чобіт, а рукава — до рукавичок. Не здивуюся, якщо він обмотав скотчем усю шевелюру, а брови залив воском.
— Значить, профі.
Вона знизала плечима.
— Вісімдесят відсотків пограбувань банків планується менш ніж за тиждень і вчиняється особами, що перебувають під дією алкоголю або наркотиків. У нашрму випадку злочин виглядає прекрасно підготовленим, а грабіжник — тверезим.
— З чого ти взяла?
— Якби в нас було гарне освітлення і камери кращі, можна було б збільшити окремі кадри й розглянути його зіниці. Та по-заяк усього цього немає, я суджу з його жестів. Рухи спокійні, ретельно вивірені, бачиш? Якщо він що і приймав, то не амфетамін чи щось таке. Скоріше транквілізатори — приміром, рогіпнол. Вони це полюбляють.
— Чому?
— Пограбування банку — екстремальна ситуація. Опинившись у ній, ти не потребуєш, аби тебе щось підстьобувало. Скоріше навпаки. Минулого року один озброєний автоматом суб’єкт увірвався до відділення Норвезького банку на площі Соллі, зрешетив стелю та стіни й вибіг із банку, так і не взявши грошей. Судді він сказав, що йому просто необхідно було дати вихід тій дозі амфетаміну, яку він прийняв. Чесно кажучи, я вважаю за краще, коли нальотчики приймають рогіпнол.
Харрі кивком указав на екран:
— Подивися на плече Стіне Гретте в першому віконці. Бачиш, зараз вона натискає тривожну кнопку? Звук на записі робиться набагато кращим. Чому?
— Сигналізацію сполучено з відеомагнітофоном, і коли її вмикають, швидкість запису в декілька разів прискорюється. Поліпшується якість зображення та звуку. Він робиться таким чітким, що цілком можна провести звуковий аналіз. Тепер на-льотчику не допоможе навіть те, що він говорив по-англійськи.
— А що, це і справді така вірна штука, як кажуть?
— Звук, записаний на плівку, — це ті ж самі відбитки пальців. Якщо ми зможемо надати спеціалістам із Технологічного університету десяток вимовлених грабіжником слів, записаних на плівку, вони проведуть порівнювальний аналіз його голосу з точністю до дев’яноста п’яти відсотків.
— Хм-м. Але не за такої якості звуку, як до ввімкнення сигналізації, еге ж?
— У цьому разі точність зменшується.
— Так от, значить, чому він спочатку кричить ґіо-англійськи, а потім, коли вважає, що сигналізацію ввімкнено, змушує говорити замість себе Стіне Гретте.
— Так воно і є.
Вони мовчки переглянули, як одягнений в усе чорне нальотчик перемахнув через банківську стойку, приставив ствол до голови Стіне Гретте й зашепотів їй на вухо.
—- А що ти думаєш про те, як вона реагує? — запитав Харрі.
— Що ти маєш на увазі?
— Вираз її обличчя. Тобі не здається, що в неї вигляд відносно спокійний?
— Мені нічого не здається. Як правило, вираз обличчя не дає достовірної інформації. Можу побитись об заклад, пульс у неї зараз близький до ста вісімдесяти.