— Мене судитимуть?
— Звичайно.
— А навіщо суд? Ви вважаєте мене німцем, а військовополонених треба…
— Он як ви закручуєте? — Майор глянув презирливо. — Не треба плутати. Ви не військовополонений.
— Хто ж я?
— Ви не були в армійській формі своєї країни, коли попали до нас, не змогли показати відповідного військового посвідчення. Тому вас судитимуть як диверсанта і вбивцю.
— А що загрожує диверсантові й убивці?
— Боюсь, що не зможу вас підбадьорити. На милість можна сподіватися тільки в одному випадку. Ви знаєте в якому?
— Я повинен дати цінні свідчення?
— Дуже цінні, які б переважили тягар вашого злочину.
— Але я не німець! — Карцов стомлено потирає скроні. — Зрозумійте, ви помиляєтеся!..
Ця остання розмова із слідчим відбулася вчора. А сьогодні Карцова судять. Точніше, вже судили, бо зараз читають вирок.
Процедура була короткою. Оголосили формулу обвинувачення. Задали кілька запитань і вислухали свідків — Джабба і що двох матроів. Далі комодор радився, спершу з сусідом праворуч, потім — ліворуч. Секретар подав аркуш паперу. Комодор переглянув його, зробив кілька виправлень, дав підписати членам суду.
Це і є вирок, який зараз читають.
Конвоїр Джабб кладе руку Карцову на плече, підборіддям вказує на суддів. Він пояснює: вирок прочитано, тепер слід вислухати його вдруге, в німецькому перекладі.
Карцов механічно киває. Він неуважний, млявий, не може зосередитися. В голові плутанина з уривків спогадів, образів. Часом щось тисне на серце, в грудях з'являється біль. І все, що йому хочеться, це піти звідси, повернутися до своєї залізної конури на форпіці[24], де вій принаймні лишиться на самоті. Джабб до уваги не береться. Останні два дні він невідступно поруч, та Карцов не помічає його, наче матрос — це деталь камери, частина її обстановки.
Несподівано перекладач і троє суддів, на яких дивиться Карцов, розпливаються у велику пляму. Вона тремтить, хилиться…
З допомогою Джабба він підводиться на ноги. Ї хоч читання вироку триває, він майже нічого не чує. У нього від болю розламується голова.
Ось перекладач опустив папір, зняв окуляри.
— Зрозуміли все? — запитує він, суворо кліпаючи віями.
Карцов мовчить.
— Вас присудили до смерті! — Перекладач витріщив очі, надув щоки. Маленький, з надмірно розвинутим підборіддям, він вельми пишається місією, що випала на його долю. — Як лазутчика й диверсанта, вас буде страчено. Згідно з статутом, вирок військового суду оскарженню не підлягає.
Карцов повертається і повільно йде до дверей. Пропустивши його, конвоїри прямують слідом. Він виходить на палубу.
Широка бухта сяє в промінні яскравого південного сонця. Вода нерухома, вдавлені в неї важкі корабельні тіла — також. А на ледь окресленому обрії чітким трикутником проектується самотня скеля. Дивно, що Карцов не помітив її. Адже плив повз неї. Коли б затримався там на годинку, все б могло бути інакше…
Хилиться до обрію сонце. Ще трохи, і воно покине синє небо, щоб потонути в синій густій воді. І сонце, і море, і небо такі ж, як і того дня, коли він урятувався з човна, що гинув. Але тоді в його серці жила надія. Так, поруч плила акула. Та він був вільний, він боровся! Він переміг її! І ві безсилий перед людьми. Врятуватися з фашистського полону, утекти від акулячих зубів — тільки для того, щоб тебе вбили союзники!..
Думки мляво рояться в голові. Карцов нерухомо стоїть біля борту. Йому не заважають. Та конвоїри поруч, він відчуває їх потилицею, спиною…
Ззаду Джабб простягає руку. Поміж вказівним і великим пальцями з жовтими обкусаними нігтями затиснуто сигарету, інші тримають запальничку. Карцов бере сигарету. Джаббові пальці ворушаться, кришка запальнички відскакує, і Карцов прикурює від малюсінького вогника.
Після перших затяжок наморочиться в голові. Та це швидко минає.
І знову дивиться він на далеку конічну скелю. Чому так вабить до себе цей камінь? У його морі, біля входу до рідної бухти, теж височить відлюдний горбатий острів…
Докурив сигарету. Хочеться ще! Обернувшись, він дивиться на Джабба. Той мовчки подає пачку.
Карцов бере сигарету, розминає в пальцях і… завмирає, нахилившись до запальнички, яку підніс Джабб. Він бачить: на палубі лежить невелике долото — інструмент закотився в шпігат[25], і його майже не помітно.
Наступної секунди Карцов діє автоматично. Пальці розтуляються, і сигарета падає. Нахилившись, він піднімає її. Другою рукою Карцов ніби спирається на палубу біля шпігату, і тому долото опиняється під долонею…