По трапу чути кроки.
Двері відчиняються. Це майор.
Чого він прийшов? Невже матрос таки звернувся до нього?..
Карцов примушує себе неквапно піти до койки, лягти й заплющити очі. Він чує: майор зупинився поруч.
— Я гадав, що наостанку вам усе-таки захочеться побачити мене, — каже контррозвідник.
Відповіді нема.
— А де Джабб? — питає майор у вартового в коридорі.:
— Не знаю, сер. Він недавно пішов. Повинен бути з хвилини на хвилину. Та ви не турбуйтесь, тут усе гаразд.
Джабб не ходив до майора! Радість, що нахлинула, знову змінюється гострим неспокоєм. Він от-от повернеться, майор покличе його, затримає…
— Прощавайте! — каже контррозвідник. І ще хвилину стоїть біля дверей.
Лишившись на самоті, Карцов полегшено зітхає. Проте небезпека ще не минула — майор може зустріти Джабба на трапі, на палубі.
Час лине, лине…
Кроки в коридорі. Знову майор? Джабб?
Ні, до камери входять вартовий і незнайомий матрос. Обидва озброєні. Опівночі на кораблях усіх морів та океанів зміняються вахти. Ось і тут, біля карцера, заступає на пост новий вартовий. Один передає засудженого, другий приймає його.
Ринда сповіщає про початок нової доби. А Джабба все нема. Чому? Відімкнути свій рундук, взяти блокнот і перо — справа однієї хвилини, а його нема вже понад годину.
Вдалині чути рокіт. Схоже на стугін турбін корвета. Незабаром долинають удари глибинних бомб, які скидають перед входом до бухти, щоб відігнати німецькі субмарини.
Що коли підводні диверсанти перебралися через бони і саме в цю мить підвішують заряди до корабельних кілів? Знову загримлять вибухи, почнеться руханина, бухту яскраво освітять, і про втечу не може бути й мови.
Карцов стискає руками гарячий лоб. Джабб, де ж він, чому не йде?..
Пів на першу ночі. Через чотири години світанок, після нього, якщо не пощастить втекти, для засудженого вже не буде ні дня, ні вечора.
І раптом хтось торкає його за плече.
— Джабб, — шепоче Карцов, — Джабб!..
— Ну-ну, — мурмоче матрос, — годі нервувати. Ось папір та ручка. Не барися, пиши.
— До кого?
— До російського уряду. Сміливіше пиши, одверто. Я придумав, як влаштувати, щоб лист дійшов. Тут одного матроса зовсім списують. Надійний хлопець, не підведе. Доставить лист в метрополію. А там, переказували, тепер багато ваших хлопців. Комусь з них і передасть. Спритно?
— Так, так! — Карцов вдячно киває, а тим часом перо швидко біжить по паперу.
Списано сторінку, другу.
— Досить! — наказує Джабб.
Карцов закінчує листа, згортає аркушики.
— Візьми конверт. Не забудь адресу.
Карцов великими літерами виводить: «Передати до Наркомату оборони СРСР».
Джабб бере листа, ховає на грудях.
— Все буде гаразд, — бадьоро говорить він. — От побачиш, ми ще повоюємо!.. А тепер слухай новину. Це — щоб сила в тебе зросла перед важкою справою. Так от: ваші дали націстам по зубах, добре дали, хлопче!
— Де?..
— Я, бач, забув, як воно зветься, це місто. Не так уже й далеко від Москви. П'ятого липня німці почали наступ. Непогано почали. Та росіяни були напоготові. Тиждень оборонялись, а тепер пішли вперед. Тільки-но радіо сповістило: націсти перелякалися і тікають. Отакі справи! Тож вище голову і дивись веселіше.
Карцов хапає Джабба за плечі, пригортає до себе, міцно цілує.
У широко розкритих світлих матросових очах спалахують вогники — вогники радості, подиву. Чи таке здалося Карцову? Можливо, Джабб все-таки сумнівався щодо полоненого і тільки тепер остаточно повірив йому? Чи не тому він так довго не повертався?
— Довелося вичікувати, — каже Джабб, наче відповідаючи Карцову. — Колишній вартовий не випустив би тебе вночі. А новий — страшенна роззява. Скажу, що в заарештованого болить живіт, він і не заперечуватиме… Тепер слухай, та уважніше. Як піднімемось на палубу, підемо не туди, де гальюни, а навпростець на бак. Ступи десять кроків, і опинишся біля кнехта лівої скули. А до кнехта підв'язано кінець. Сідай, намацуй його, спускайся за борт. І — з богом! Зрозумів?
— Зрозумів, — поспіхом відповідає Карцов. — Ходімо!
— Зажди! Опинившись у воді, не відпливай од борту, тримай уздовж нього до штевня, а звідти — до бочки, на якій стоїть корабель. Ти повинен допливти до неї і сховатися, раніше ніж я вдарю на сполох. Запам'ятай: у тебе буде хвилини дві, може, три. Встигнеш?
— Постараюсь! — шепоче Карцов, здригаючись од хвилювання.
— І борони тебе боже здіймати шум. Помітять — і ми з тобою — покійники. Гойдатимемось у зашморгу поруч. Це гарненько запам'ятай, не схиб, не підведи мене.