Мабуть, він допливе до скелі опівдні. Видершись на неї, вивчить становище в морі. Потім — сон. Він проспить цілу добу. Відпочивши, поїсть — у нього є харч. Та ні, діло не таке уже й кепське! Щоправда, немає прісної води, але тепер холоднувато, пити не хочеться, і Карцов якось не думає про воду. До речі, її можна знайти на скелі — джерело або дощова калюжа…
Світанок підкрадається непомітно. Здається, все так же темно, але ось уже можна відрізнити воду за два метри від себе, потім — за три, за чотири… Поступово з молочної імли проступає широка морська смуга, оповита рухливою плівкою.
Де ж скеля?
Карцов даремно вдивляється в море. Скелі нема, хоч за часом він уже повинен побачити її. Чи не збився з курсу?
Напружуючи всі сили, він трохи підводиться у воді; витягнувши шию, ретельно вивчає горизонт.
Він дедалі більше вірить, що скеля — це порятунок. Видереться на неї — його неодмінно помітять з корабля, що йтиме мимо. Його побачать, візьмуть на борт, привезуть на батьківщину. Тільки б знайти скелю!
Раптом налітає шквал.
Вітер шматує море на дрібні лихі хвилі, розкидає їх на всі боки, жбурляє до неба клапті жовтої, вкритої бульбашками піни.
До носа занурений у розбурхану воду, Карцов відчайдушно бореться з стихією. Хвилі штовхають його, хльоскають в потилицю, в обличчя; вода заливає рот.
А шторм дужчає. Важчають вали. Кожен, наздогнавши плавця, підіймає його на гребені, щоб одразу скинути, заплеснути, розчавити.
Про те, щоб плисти в потрібному напрямку, Карцов уже не думає. Всі зусилля зосереджено на одному: не захлинутися, вдихнути повітря, перш ніж накриє нова хвиля.
Вітер розкидав клапті туману, і гігантське сіре громаддя постало, несподівано, за якихось півмилі. Карцов бачить похмурі круті стіни і намисто бурунів під ними. Рифи? Так, скеля в кільці рифів.
Велика хвиля. Плавець на її гребені. Тепер скелю видно краще. До неї зовсім близько. Та він уже не поспішає. Треба все оглянути, знайти місце, де можна вийти з води.
Знову й знову здіймається Карцов на хвилях, наближаючись до скелі. Це монолітне громаддя, вгорі рівне, а в нижній частині помережене тріщинами та заглибинами. Перед ним — пасмо скель, що вистромили з пінявої води чорні вищерблені ікла. Якщо навіть пощастить прослизнути крізь ланцюжок рифів, шансів на врятування мало — перша ж хвиля може розтрощити плавця об гранітний бік скелі.
Вихід один — обійти скелю й дістатися до неї з затишного боку.
Карцов рвучко повертає.
Плисти стає ще важче — тепер він рухається навперейми шторму, в хаосі з води, піни, з тугих, як гума, повітряних течій. Він напружує всі сили, та марно. Щосекунди гуркіт прибою дужчає. Його відносить.
Кілька гребків, і він обертається. Скеля зовсім поряд — виразно видно, як хвилі вриваються в щілини та дірки її нижньої частини, випліскуються звідти, знову накидаються на каміння.
От-от Карцева підхопить і потягне на риф.
Але він зовсім спокійний. Певно, є межа, перейшовши яку людина вже не підвладна страхові.
До рифів — метри.
З води висувається камінь з зубчастою, як гребінець, верхівкою. Хвилі роздрібнюються на ньому, найбільші — перекочуються через «гребінець».
Пунктир підводних бескидів тягнеться по обидва боки цього каменя, оперезуючи скелю. А поміж рифами та скелею щось подібне до водяного коридора. Майже тиха вода.
Плавця підтягнуло до «гребінця» впритул.
Майнула страшна думка — промчати над ним на вершечку хвилі. Та це нездійсненно: потрібна велика хвиля, звичайна жбурне на кам'яні зубці.
Хвиля підіймає Карцова. Вище, ще вище! Він над рифом.
Невже жаданий дев'ятий вал?
Ні, верх хвилі зігнувся, готовий упасти.
Блискавкою спалахує в мозку: «Не ждати, торкнутися «гребінця» раніше, ніж у нього вдарить хвиля!»
Тієї ж миті він рвучко викидає ноги вперед. Під ступнями опора. Вигнувшись усім тілом, він на мить стає на вершині каменя.
Наступної миті водяний потік падає на плавця, душить його, мне.
Та напівживий, приголомшений, він уже по той бік рифу — біля самої скелі, в смузі відносної тиші. Течія тягне його вбік. Він пливе, пильно вдивляючись у море.
Щоразу, коли підступає великий вал, Карцов поспішає назустріч і приймає удар біля рифу. Його відкидає, та між ним і скелею смуга чистої води і можна маневрувати.
Течія огинає скелю. Скоро він буде біля її підвітряного боку і вийде з води.
Проте його жде нове випробування. Попереду вода крутиться в дивному ритмі. Невже вир?
Так, вир! Карцова несе швидше й швидше — до краю пологого водяного конуса.
Коло, ще коло. Опиратися безглуздо. Головне — зберегти сили.