У далекій од дверей стіні великий пролом. За ник — скелі, що спускаються до лагуни. Тут і заховався Карцев. У нього на руці годинник, круглий водолазний годинник. Він узяв його з стелажа на майданчику. Опріч того, відклав акумуляторний ліхтар у водонепроникному кожусі, але тільки відклав і залишив на місці. Ліхтар допоможе Карцову знайти орієнтир у стінній розколині, через яку він пройшов до цього грота. Він дістанеться назад по скельному лабіринту, діждеться відпливу й вийде в море.
Такі плани. А поки що він жде. Чверть години тому Карцов побачив Абста. Той вийшов з печери, не погасивши світла. Отож, повернеться.
Карцов опинився тут після невдалої спроби пройти в тунель з боку майданчика. Двічі наближався до вихідного отвору тунелю й обидва рази відступав: десь у глибині горіло світло, звідти чулися голоси, стукіт друкарської машинки. Карцову потрібні були їжа, зброя. Певно, все це можна знайти тільки в тунелі. А тунель був неприступний. Тоді свою увагу він зосередив на вогнику, що горів десь удалині, в стіні грота. Вогник спалахнув приблизно з півгодини тому, світив безперервно, рівно.
Карцов спустився у воду і поплив на світло.
Так він опинився на скелях біля пролому в стіні печери.
Він був готовий до того, що може зустрітися з Абстом. І все ж, коли Абст з'явився в печері, Карцову перехопило подих.
Абст увійшов, і майже зразу в дверях замаячила постать рудобородого здорованя.
— Шеф, — неголосно сказав він, — схоже, що Рішер знову…
— Що? — Абст обернувся до нього. — Знову істерика?
— Плаче, шеф. Замкнулася й несамовито кричить.
— Поклич її, Глюк.
— Краще б самі, шеф. Ви ж знаєте, дівка з характером. У мене на таких сверблять кулаки. Боюся, не стримаюсь, шеф!..
Абст вийшов. Глюк пішов слідом. Все це сталося з чверть години тому. І ось знову в коридорі кроки. Абст і Рішер входять до печери. Жінка йде, витираючи хустинкою очі.
— Можете сісти, — сухо кидає Абст.
Рішер сідає на табуретку. Опустивши голову на руки, вона плаче.
Так минає кілька хвилин. Поступово жінка заспокоюється. Ось вона глибоко зітхнула, випросталася, одвела від лиця руки.
— А тепер кажіть. — Абст закидає ногу за ногу. — Ви щось хотіли сказати мені? Кажіть, я слухаю.
— Човен… пішов, — шепоче Рішер.
— Так, пішов. — Абст облизує губи. — Виникла небезпека, що його можуть виявити. Тому, розвантажившись, він знявся з грунту й відплив.
— А як же я? — кричить Рішер. — Ви обіцяли!
— Ще трохи, і його закидали б глибинними бомбами.
— Я вас просила…
— Човен повернеться. Потерпіть. Ви довго чекали, потерпіть ще, і все влаштується.
— Просила, — повторює Рішер, — просила ще вчора! Ви обіцяли переправити мене на човен заздалегідь.
— Виникли обставини… Я не міг, Марто.
— Не могли! — Рішер виймає з кишені аркушик. — Ось лист. Бомба влучила в дім, матір загинула в руїнах. Сестра при смерті!
— Я не міг, — повторює Абст. — Був би човен і зараз тут, все одно не міг би. Обійтись без вас неможливо. Нам доручили важливу справу. Ви знаєте, ми тільки почали. Витримавши, ви заживете слави, у вас буде багато грошей… Ну, витріть сльози та усміхніться. Ви — німецька жінка. Коли ми переможемо й повернемося, кожен вважатиме за честь поцілувати вам руку. Треба залишитися й ждати зміну. Зрозумійте: без лікаря, що спеціально обслуговує групу, нам буде сутужно.
— Та коли ж ви нарешті відправите мене? — знову питає Рішер, і в голосі її чути лихі нотки.
— При першій нагоді. Потерпіть. Інтереси нації вимагають. Ще півроку, рік… Стійте!
Абст кидається до Рішер, яка миттю дістала щось сховане на грудях і піднесла до рота.
В карколомному стрибку йому пощастило відштовхнути руку Рішер. На підлогу падає невелика склянка. Слідом за нею осідає на підігнутих ногах жінка. Абст підхоплює її, укладає на столі, трохи піднімає їй віко, мацає пульс. Видно, стан Рішер викликає в нього занепокоєння. Знайшовши очима злополучну склянку, він обережно бере її, роздивляється, нюхає.
Глюк, котрий тільки-но ввійшов, повільно наближається.
— Отрута? — неголосно каже він.
Абст коротко киває.
— Встигла?
— Ні…
— Що ж тоді з нею?
— Ще не знаю, — Абст оддає йому склянку. — Закинь подалі. Вертайся з носилками.
Глюк бере склянку з отрутою. Схилившись над столом, Абст стежить за пульсом Рішер.
Та розплющує очі й, упираючись долонями в стіл, намагається сісти. В її очах страх.
— Що з вами?
— Ноги… — зойкнула Рішер. — Я не відчуваю ніг!