Ну, а радянські люди знають ціну фашистським воякам, коли тих примушують битися за рівних умов. Бачили гітлерівських «надлюдей» і під Москвою, і під Ростовом, і на Волзі: полки, дивізії здавалися в полон, і кожен другий лаяв і проклинав свого фюрера…
Стогін за дверима.
Здригнувшись, Карцов підводить голову. Стогін повторюється.
За знаком Абста Карцов підходить до дверей.
— Відкиньте заслінку вічка! — наказує Абст.
Карцов дивиться у вічко. Він бачить: чоловік притулився до скелі і сидить на підлозі, витягнувши ноги, безвольно похнюпивши голову.
— Дивіться, — вимагає Абст, — дивіться уважніше! І уявіть себе поруч. Ви в одній з ним печері, розумієте? Ви погано обслужили його, заґавилися, виявили недбалість… Ніч. Ви спокійно спите, поряд лежать двадцять чотири таких, як оцей. У вашій сумці препарат, який ви забули дати їм. І ось вони прокидаються…
Чоловік звів голову, підняв до чола руки, затулив ними обличчя. Сидячи на підлозі, він розгойдується. Все дужче, дужче. З-під притиснутих до рота долоней вихопився стогін. Стогін гучніший. Це вже не стогін — розгойдуючись, чоловік протяжно скиглить.
Ще мить, і він на ногах.
Карцов бачить його лице. Хвилину тому юно було нерухоме. Тепер на ньому лють. Божевільний озирається. Ось він побачив двері, виставив руки, пригнувся. В горлі у нього клекоче. Піймавши його погляд, Карцов присідає.
Наступної миті важкі двері здригаються від тіла, що навалилося на них. У двері грюкають. Кам'яне підземелля сповнюється голосінням.
Абст задоволено посміхається: експеримент справив враження. Можна не сумніватися — тепер лікар буде акуратний і пильний.
Він бере Карцова за руку, веде коридором. Зойк божевільного лунає глухіше. Незабаром тільки далекий неясний шум супроводжує їх у скельному лабіринті.
— Вам шкода його? — запитує Абст зітхаючи. — Нічого не вдієш. Ви ж знаєте, бідолаха був приречений. На місяць раніше, на місяць пізніше, але кінець був би один. Шкода бідолаху! Проте така доля…
Карцов не відповідає. Швидше б лишитися на самоті, віддихатися, зібратися з думками!..
Біля тунельного роздоріжжя він уповільнює ходу.
— Я б хотів зазирнути до Рішер, шеф.
— До речі, про неї. Отже, ваш діагноз — істеричний параліч? Ви певні, що не помилились?
— Ні.
— І ніяких сумнівів?
— Не розумію вас, шеф.
— Вона понад два тижні без руху. Ви доповідаєте: поліпшення не настало. А істеричні паралічі виліковуються порівняно швидко…
— Рішер вразлива, нервова особа.
— І це гальмує одужання?
— Так. Вона переконала себе, що ніколи не одужає. Я неодмінно вилікую її, але потрібен час.
Абст приводить Карцова до свого робочого приміщення. Розмова триває.
— Час, час! — вигукує Абст і, сідаючи за стіл, гладить папугу. — Саме його й бракує нам з вами, дорогий Рейнхельт. Я б сам лікував її, та не можу — зайнятий, дуже зайнятий, колего. А попереду ще стільки важливого діла.
Абст бачить, ще співрозмовник почуває себе ніяково, і по-своєму тлумачить його стан: новий лікар наляканий, приголомшений. Що ж, дуже добре! Але в усьому треба знати міру. І Абст вирішує трохи розважити його.
Простягнувши до папуги руку, він двічі ляскає пальцями. У відповідь пташка спритно перекидається на сідалі. Ще щиглі — і новий пірует папуги.
— Подобається вам мій малюк?.. Це подарунок, Рейнхельт. Подарунок людини, котра виплекала й виховала мене.
Папуга одержує порцію корму. Абст певний час стежить, як птах дзьобає, потім звертається до Карцова:
— Так ось, Рейнхельт, ви повинні знати: незабаром сюди привезуть нову партію божевільних. Їх треба швидко підготувати до роботи. Це буде доручено вам. Подбайте, щоб до того часу Рішер видужала.
— Гаразд, шеф, я докладу всіх зусиль.
— Ну, а які ваші взаємини? Ви їй сподобалися?
— Не знаю. Здається, не дуже. Вона мовчить. Іноді плаче. Дуже нервова особа.
— Щось питала?
— Тільки те, що стосується лікування. І ще: коли-не-коли у мене просить сигарету.
— Рішер одержує скільки їй належить.
— Напевно, норму варто збільшити. В її стані…
— Гаразд.
— Ще прохання, шеф. Мені заборонено розмовляти з нею. Я маю на увазі розмови на абстрактні теми. Це створює додаткові труднощі в лікуванні. Не можна недооцінювати психотерапію. Ви прекрасно знаєте — для нервовохворого бесіди мають таке ж велике значення, як гімнастика, масажі або вітаміни. Може, знімете заборону?