Дівчина лежить нерухомо. По її обличчю розпливається блідість. Карцов жде.
У печері тиша. Довго тягнеться пауза.
— Марто, — наполягає він. — Марто, ми втрачаємо час. Відповідайте ж! Він уб'є їх?
— Ні, — шепоче вона.
— Що ж тоді? Операція?
— Не відразу. Спочатку тимчасово обезволить їх. Є препарат… Потім операція.
— Яка?
— Лоботомія.
— Я не зовсім розумію…
— Трансорбітальна лоботомія.
— Як її роблять?
Рішер підносить руку до обличчя, торкається пальцем верхнього краю очної западини.
— Звідси? — шепоче Карцов. — Яка мета операції?
— Людина позбавляється волі, пам'яті. Вона покірна, майже не мислить.
— Це назавжди?
— Не знаю.
— А брикети, якими годують плавців, навіщо вони?
— Якщо їх не давати, оперований незабаром перетворюється на параноїка. Це звір, захоплений манією вбивства. Потім він гине.
— І його не можна врятувати? Скажімо, повторна операція?
— Не знаю.
— А що коли препарат вприскувати здоровим людям?
— Він діє, та дуже швидко вимивається з організму.
— Розумію… Абст сам дійшов до всього цього?
— Він працював із спеціалістами. Практикувався в таборах.
— Ви були там разом з ним?
— Так.
— Невже допомагали йому?
— А ви? — Рішер дивиться на Карцова злими очима. — Самі ви що робите?
П'ятий розділ
Людей у наручниках привели на майданчик перед лагуною. Глюк жестом показує на кам'яний виступ недалеко від трапа.
— Сідайте!
Полонені стоять. Певно, не розуміють по-німецьки. Конвоїр хмуриться й повторює наказ, підсилюючи його рухом автомата.
Люди сідають на камінь.
Вони здивовані, спантеличені. Роздивляючись грот, неголосно перемовляються, знизують плечима. Німці стали осторонь і ждуть. З тунелю виходить Абст.
— Увага, встати! — наказує Глюк.
Полонені немов не чують. Молодий офіцер, що сидить скраю праворуч, одвертається і закладає ногу за ногу.
— Встати! — повторює конвоїр.
Абст рухом руки спиняє Глюка, який погрозливо підвів автомат.
— Встаньте, лейтенант, — каже він, і голос його звучить майже лагідно. — Ви зобов'язані встати!
Той, до кого звертається Абст, нерухомий, хоч і дуже хвилюється: груди так і ходять під кітелем, руки в кайданах напружилися.
Абст посміхається. Хвилин десять тому він так само посміхався в кімнаті Рішер.
— Добре, — каже він, бере у Глюка автомат і віялом дає чергу над головами бранців.
Гуркіт, гул. Їдка імла застилає майданчик. Коли вона розвіюється, четверо полонених стоять. А лейтенант сидить.
Йому років двадцять п'ять. У нього повні губи, короткий горбоватий ніс, рожеві смугляві щоки. Він усім тілом прихилився до каменю. Голову закинув назад, очі дивляться вгору — великі, темні, з вологими блакитними білками.
Абст підсовує до нього розніжку, сідає.
Він погано знає мову, якою намагається розмовляти, насилу підбирає слова, робить тривалі зупинки між ними. Це співуча мова — з характерним «ч» і розкотистим «р».
Лейтенант байдужий. Та ось він посміхається. Трохи підіймає долоню.
— Ви калічите мою мову, — каже він по-німецьки. — Розмовляйте своєю.
— Прекрасно. — Абст облизує губу. — Прекрасно, лейтенанте. Щасливий, що ви володієте німецькою. Отож, назвіть своє ім'я.
— Ви його знаєте.
— А все ж таки?
— Лейтенант Джорджо Пелла.
— Ну от, зовсім інша справа. — Абст задоволений. — Тепер я почув це на власні вуха. Хто міг подумати, що доля надішле мені такого гостя!
— Ви раді?.. — Лейтенант звертається до решти полонених. — Гляньте, друзі, як вони врочисто приймають гостей. Нас навіть обдарували браслетами. Чи це не знак справжньої німецької гостинності!
— Скоро може й пожерти принесуть, — озивається полонений з сережкою у вусі. — Я німців знаю — такі славні хлопці!
— Правильно, сержант Гарріта!.. — Пелла повертається до Абста. — Отже, тут раді нам?
— Ще б пак, лейтенант. Роздобути такого фахівця! Адже ми з вами люди однієї професії. Та порівняно з Джорджо Пелла я — нікчема, можете мені повірити!
— Навіщо я вам потрібен? — запитує італієць. Тон німця примушує його насторожитись.
— О! — Абст значуще стуляє губи. — Ви тут добре попрацюєте.
— Я не працюватиму на німців.
— Будете, лейтенанте. Але я хочу, щоб це було добровільно. Вас вигідніше мати за спільника. Дайте-но, я зніму з вас браслети.
— Спершу скиньте наручники з моїх товаришів.
— Та…