— Я буду останній!
— Як хочете. — Абст морщиться. — А я гадав: у наш вік донкіхоти перевелися навіть в Італії.
— І нагодуйте їх, — веде далі Пелла. — Останнім часом нам не давали їсти. Напевно, щоб ми стали лагідніші.
— Що, вас не годували?
— Уявіть собі, ні!
Абст обурений, гнівно хитає головою. Вальтер і Глюк зацікавлено дивляться на нього.
— Крім того, я повинен запитати… — Лейтенант оглядає купол грота. — Що це за катакомби? Нас три тижні везли на підводному човні. Потім човен ліг на грунт. Ми заснули. І ось ми тут. Де ми? Чому нас привезли сюди? Чого вам треба?
— Невдовзі довідаєтеся. А спершу кілька запитань. Ви були на російському фронті?
— Так.
— Де саме?
— Україна. Район на схід од міста Львова. Там усе й трапилося.
— Що саме?
— Вам невідомо про трагічні події, що сталися там наприкінці липня?
— Цього року?
— Гаразд, — нервово мовить Пелла, — гаразд, я розповім усе! Почну з того, що місяць тому росіяни добре дали по зубах вашому фюрерові й нашому дуче. Я маю на увазі м'ясорубку, яку влаштували росіяни поблизу Курська. Ви знаєте, скільки вони намололи німецького м'яса, та й не лише німецького? Ага, не знаєте! Тоді послухайте. Московське радіо сповістило: тільки за перші чотири дні боїв ворог втратив убитими понад сорок тисяч чоловік.
— Ви вірите цій брехні?
Лейтенант Пелла випростовується, підіймає скуті руки, повільно хитає головою.
— Синьйоре, — суворо каже він, — синьйоре, обережніше! Я був там, і я не сліпий. — Офіцер показує на товаришів. — Ми всі були там і готові заприсягтися, що росіяни аж ніяк не перебільшують. Втрати німецьких та італійських військ жахливі…
— Припустімо, — каже Абст. — Припустімо, ну і що ж далі?
— А далі те, що англійці та американці висадилися в Сіцілії. Чи ви й про це не знаєте?
— Знаю.
— І ось італійці тікають, німці — за ними: їхні основні сили не там, вони далеко на сході! Скрізь паніка, безладдя. Настає фінал. У Римі квапливо збирається Велика рада… Коротше, як тільки запахло димом у власному домі італійців, «мудрому вождю нації» Бенітто Муссоліні дали штовхана, а потім запроторили його до в'язниці. Народ сказав своє слово. Це й наше слово, синьйоре… Та я відхилився. Адже вас цікавить, що сталося в районі Львова?
— Сперту я хочу знати, як ви там опинилися. Чому попали в піхоту? Адже раніше ви служили у флоті?
— Є речі, які стосуються тільки нас.
— Хвилинку, синьйоре лейтенант! — Сержант з сережкою у вусі підводиться з каменя. — Я не розумію, чому б і не сказати про це. Ми, хвала святій діві Марії, нічого не вкрали!
— Ви маєте рацію, Бруно Гарріта!.. — Офіцер обертається до Абста. — Ми, всі п'ятеро, не захотіли топити кораблі ворогів дуче. Тоді нас списали на берег. Спочатку посадили в тюрму, а потім передумали й відіслали на російський фронт, до «любих і вірних німецьких союзників», спокутувати провину. От і все.
— Зрозуміло, — киває Абст. — А звідки у вас така ненависть до німців?
— О, ви й це помітили? — Пелла гірко посміхнувся. — Зараз я повернуся до подій під Львовом, і ви зрозумієте… Уявіть собі вулиці старовинного міста. По них суцільною валкою сунуть німецькі військові грузовики. Вони везуть італійців: обеззброєні солдати й офіцери сидять на дні кузовів, заклавши руки за голови. Їх конвоюють німецькі автоматники. Ще тиждень тому і ті й другі воювали пліч-о-пліч. Тепер це вороги. Грузовики виїжджають за місто. Вони обганяють колони, що прямують туди пішки. Це італійці, теж без зброї і під конвоєм. Попереду генерали й офіцери, позаду солдати… Тих, кого везли, і тих, котрі йшли пішки, доставили в ліс і розстріляли у величезних ровах. Німці вбивали італійців. Розстрілювали з автоматів, закидали гранатами, добивали пострілами з пістолетів. Ви можете це збагнути?
— Те, що сталося, дуже засмучує, — зауважує Абст, — Проте винні не німці.
— Хто? Я винен у цій бійні? Хто, по-вашому?
— Деякі італійські частини вирішили скласти зброю. А закони війни суворі. Той, хто залишає союзника… Словом, годі! Ви занадто розбазікались. Я не схвалюю того, що трапилося під Львовом. Але не тому, що мені шкода розстріляних. Справа не в цьому. Той, хто придумав цю витівку, діяв нерозумно. Якби моя воля, я б примусив ваших співвітчизників повоювати, як примушу вас.
— Ого! — Лейтенант схоплюється. — Хочу бачити, як ви це зробите. Убити нас — так, це ваше право! Але примусити боротися? Звільніть мені руки, і я покажу вам справжню бійку!
Пелла лютує. Він ось-ось кинеться на Абста. А той байдужий.