— Сядьте! — наказує. — Сядьте, вам кажуть!.. Отак. Знайте ж: те, що ви й ваші люди вціліли у львівській кривавій бойні, це моя робота! Подяки не жду — я втричі більше одержу від вас. Ви потрібні мені, Пелла. Нас зацікавили ваші спуски на великі глибини із звичайними дихальними приладами. Як ви це робите? Я врятував вам життя. І я хочу, щоб ми стали друзями.
— Для нас війна закінчилася.
— Шкода, що ви так вирішили. До речі, ви даремно говорите за всіх. Адже й ваші товариші — досвідчені водолази?
Полонений мовчить.
— Досвідчені! — веде далі Абст. — Кожен має по п'ятсот і більше спушив, а два діяли в районі Гібралтара, де ними керував Вітторіо Моккагата[29]… Та зараз мене цікавить не це. У нас теж є керовані торпеди, і вони, гадаю, не гірші від італійських. Мене цікавить інше. В чому секрет ваших спусків на великі глибини?
Полонений мовчить.
Абст торкається рукою його коліна.
— Послухайте, — лагідно каже він, — я давно симпатизую прекрасному спортсменові Джорджо Пелла. Охоплений цим почуттям, я врятував йому життя. Знайте ж, довірившись мені, всі ви будете у великому виграші…
— У вас виграєш! — перериває Бруно Гарріта. — Виграло мишеня, попавши до котячих пазурів!
— Повірте, я можу примусити вас, — доводить Абст. — Та набагато краще, якщо ми діятимемо разом. — Він підводиться, оглядає італійців. — Кожному з вас я пропоную…
— Спершу нагодуйте моїх людей, — наполягає Пелла. — Дайте їм їсти, ви, гуманіст, що не бажає нам лиха!
— Спершу я хочу почути відповідь.
Все відбувається раптово: стрибок лейтенанта Пелли з витягнутими вперед скутими руками, невловимий Абстів рух, і… кулаки полоненого таранять повітря.
Італієць на землі, а осторонь так само спокійно стоїть Абст.
— Встаньте! — каже він.
Пелла неквапливо підводиться. Він сильно забився, у нього тече кров із рук, розтрощено види цю.
— Одначе ви наполегливі… — Абст задумливо дивиться на італійця. — Ну, хай буде по-вашому. Ви просите нагодувати людей? Гаразд. Я намагався порозумітися з вами…
Підводиться Гарріта.
— Послухайте, ви! Ваші пройдисвіти самі жерли, як свині, а нас годували впроголодь. Так було спочатку, нам тоді ще давали таку-сяку їжу. Останні два дні про нас взагалі забули. В мене від голоду буркотить в череві, у хлопців теж. Вони в такому стані, що не погребували б, мабуть, падлом на зразок вашої персони.
Гарріта лютує. Ось-ось він повторить помилку свого командира — із скутими руками кинеться на Абста. А той спокійний. Здається, навіть задоволений, що так розгнівав полоненого.
— Що ж, вашому апетитові можна позаздрити… — Абст обертається до Вальтера. — Як справи на камбузі?
— Обід буде через дві години, шеф.
— Дві години, це довго. Наші гості не можуть чекати. Як же бути?.. — Абст наче розмірковує. — Ось що, йдіть і принесіть консервів — чотири бляшанки свинини з квасолею і чотири великих сухарі. Для лейтенанта візьміть щось делікатніше. Скажімо, кухоль кави з мого термоса й бісквіти — теж з мого запасу. Ви зрозуміли?
— Так, шеф.
— Консерви беріть найсвіжіші — з зеленою етикеткою. Вам зрозуміло?
— Зрозуміло, шеф. — Радист перезирається з Абстом. — Усе зрозумів.
— Ну й чудово. А там і обід скоро. Йдіть.
Конвоїр зникає в тунелі.
Абст звертається до італійців.
— Сподіваюсь, ви задоволені?
— Просто щасливі! — крізь зуби цідить Пелла. На майданчику запала мовчанка.
Минає кілька хвилин.
І ось повертається Вальтер. Він несе тацю, на якій кухоль кави, купка бісквітів і консерви — бляшанки вже розкрито, поряд з кожною лежать сухар та ложка.
— Можна роздати, шеф?
— Звичайно. — Абст широким жестом показує на бранців.
Вальтер передає каву і бісквіт лейтенантові, потім обходить його супутників.
Італійці беруть консерви. Лейтенант Пелла чекає, поставивши кухля на камінь. І тільки впевнившись, що всі одержали порцію, ковтнув кави.
А німці спостерігають.
В круглих Вальтерових очах гостра цікавість. Він подався вперед, витягнув шию, мне комір светра. Глюк спокійніший: стоїть, поклавши руки на автомат.
Абст, сидячи на розкладній табуретці, постукує пальцем по коліну, немов відлічує секунди.
Це от-от станеться. Але минає час, і нічого незвичайного не відбувається. Люди жадібно їдять. Лейтенант, покінчивши з бісквітом, п'є каву.
Гарріта підвівся, йде до нього, подає бляшанку.
— Командире, — пропонує він, — тут зовсім небагато, візьміть, прошу. Дуже смачно!
Вальтер робить мимовільний рух — немов хоче втрутитись. Абст зупиняє його малопомітним жестом, і радист лишається на місці.
29
Капітан другого рангу Вітторіо Моккагата був одним з керівників підрозділу італійського військово-морського флоту, в якому діяли людино-торпеди.