Вони зустрічаються поглядами, і Карцов відчуває, що не зможе збрехати.
— Марто, — каже він, — ви повинні знати: я ніколи не був у Німеччині. Я зовсім не німець…
Він розповідає про себе.
Закінчивши, дивиться на хвору, немічну жінку. На чолі у неї виступили крапельки поту.
— Знаєте, я наче скинув важкий тягар. Тепер у мене стільки сил! Ми боротимемося, Марто! Але для цього треба, щоб ви одужали. Повірте, ви одужаєте, і скоро. Тільки мобілізуйте всю свою мужність. Всю мужність, всю свою волю, всю до останку. Ви ж дужа, Марто!
— Ні, — шепоче Рішер, — ні, не можу…
— Неправда! Тоді я збрехав Абстові про рефлекси, що з'явились у вас в ногах. А сьогодні я їх намацав! Вони ще надто слабкі, і я не хотів казати. Та, присягаюся, ще, трошечки, і я вчитиму вас ходити!
Рішер рвучко сідає у ліжку.
— Але зрозумійте ж, — кричить вона, — збагніть же нарешті: я видужаю, і він уб'є вас!
Пауза. Марта повільно схиляється на подушку. В замку повертається ключ. Входить Абст. Він бачить: хвора нерухомо лежить у ліжку, осторонь, біля столика з медикаментами порається лікар.
— Закінчили, Рейнхельт?
— Давно, шеф.
— Ідіть до себе в кімнату.
Вузька довга печера. Ліворуч, уздовж стіни, суцільні нари, на яких сплять плавці. Над головою кожного — табличка. Двадцять два чоловіки на нарах, двадцять дві таблички над ними. Прізвищ нема, тільки імена. Кожен, хто живе тут, повинен лежати на своєму місці. Такий порядок. Його запровадив Абст.
Десь посередині в цьому ряді — вільне місце. Знято й табличку. На ній було написано «Гейнц».
У далекому кінці печери, навкіс од нар, вмуровано в підлогу металеве ліжко, на якому лежить Карцов.
Між ліжком і виходом з приміщення — безумці, що перебувають під його наглядом. Якщо скоїться недобре, йому звідси не вибратись. Абст наказав вцементувати ліжко саме тут: новий лікар, знаючи, чим загрожує йому недогляд в обслуговуванні плавців, краще виконуватиме свої обов'язки.
В печері неспокійно походжає радист. Він тільки-но увійшов, перекинувся з Карцовим нічого не значущими словами й ходить з кутка в куток.
Карцов стежить за ним. Ось Вальтер зупиняється біля нар, оглядає сплячих, звичним рухом бере сигарети.
— Не можна палити. Наказ шефа.
Радист висмикує руку з кишені, секунду вагається, потім рішуче сідає на ліжко:
— Йшов із радіорубки. Дай, думаю, зазирну: як там почуває себе лікар? От скільки їх, героїв. — Він підборіддям вказує на сплячих. — Та хіба мислимо, щоб одна людина впоралася з такою юрбою!
— Дякую, Вальтер. Поки що все гаразд… У вас був сеанс зв'язку?
— Як звичайно.
— І, певна річ, нічого нового?
Понад два місяці минуло відтоді, як Карцов утік з лінкора, але він ні на хвилину не забуває Джаббових слів про початок великого наступу німців у центрі Росії і про контрнаступ радянських військ. Що відбувається на батьківщині? Чи успішно діють наші війська? А може, Радянська Армія, обливаючись кров'ю, відступає під ворожим натиском?
— Ну гаразд, куріть, — дозволяє Карцов, бо бачить, що німець і досі мне в руках сигарету. — Куріть, Вальтер. Одну сигарету можна. Ви гість. Гостеві треба зробити приємне, правда ж?
— Дякую, лікаре! — Клацнувши запальничкою, радист прикурює. — Гість, сказали ви? Що ж, гість так гість.
— Поки що гість, — багатозначно підкреслює Карцов. — Думаю, ми з вами ще погосподарюємо тут, га?
Радист широко всміхається.
— То що нового в світі? — знову запитує Карцов.
— Як вам сказати, лікаре… — Вальтер мнеться. — Нам інші станції слухати не можна. Хіба що перехопиш десяток фраз, поки настроюєшся. А загалом, доброго мало.
— Знову, мабуть, Роммель затупцював в Африці?..
— Та не в Африці справа! — з досадою перериває Вальтер. — Росія, ось що головне, лікарю! А там, бачу, дали маху. Е, та що казати!..
Він зітхає і, шпурнувши недокурок, підводиться.
Підводиться й Карцов. Ледве стримуючи розбурхану радість, він проводжає німця до дверей, зачиняє за ним.
«Дали маху!» — повторює про себе.
Ці слова можуть означати тільки одне: наступ фашистів не вдався, їх женуть з радянської землі, нищать!..
Нари губляться в півтемряві. Чути важке дихання плавців. Хтось перевертається, мурмотить. Ось, здається, один сів, опустив ноги на підлогу.
Карцов вмикає світло. Ні, всі лежать. Усе гаразд.
Гаразд! Зараз він так ясно побачив господаря цього «порядку», його довгасте лице із гадючими очима і вологою відвислою губою.
— Нічого, — бурмотить Карцов, лягаючи в ліжко, — нічого, він дістане своє! Тепер уже недовго…