Що треба в першу чергу? Рішер повинна спробувати дістати ключ од сейфа, де зберігаються респіратори, зброя, підривні заряди. Тільки б роздобути ключ, а там уже він діятиме.
Та минає хвилина, і в серце заповзає туга. Припустімо, пощастило б знешкодити фашистів. Що він робитиме далі? Випливе з грота й подасться до союзників? А Марта? Залишиться віч-на-віч з безумцями? Можна сподіватися, певний час вона продержиться — доки є запас препарату. А потім? Що коли до скелі раптом прийде черговий підводний човен, а Марта буде одна?
З далекого кінця печери долинув рух, стогін. Плавець сів на нарах, тре кулаком очі.
— Лягай, — наказує Карцов, — зараз же лягай, Оскар! Спи, Оскар, спи.
Людина покірно лягає.
Карцов опускає голову на подушку, розслаблює плечі. Він довго лежить, заплющивши очі. Марно. Сон не приходить.
Кроки в коридорі. Повільно відчиняються важкі двері. Він схоплюється з ліжка, вмикає світло. Біля дверей Абст. За ним у пітьмі тунелю стоїть хтось іще.
— Все гаразд, Рейнхельт?
— Так, шеф. — Карцов іде назустріч. — Тільки Оскар поводиться неспокійно.
— Що саме? Симптоми?
Абст підходить до нар, нахиляється і довго дивиться на плавця.
— Вранці приведете його до мене. Дуже добре, що не упускаєте жодної дрібниці, Рейнхельт. Я задоволений вами.
Карцов механічно киває. Він думає про того, хто стоїть за дверима. Чоловік ледве помітний. Але це не Глюк і не Вальтер.
Тим часом Абст сідає на ліжко.
Сідає й Карцов. Уперше він бачить Абста неголеним. І волосся, яке завжди акуратно розчісане, тепер розкуйовджене. Вигляд у Абста дивний.
— Стомився, — каже він, перехопивши погляд Карцова. — Дуже стомився, Рейнхельт. І це не тільки фізична втома. Сказати відверто, тут і перекинутися словом нема з ким, окрім вас. Боже, як я ненавиджу тріумвірат, через який мільйони німців одірвано від сімей, вони бідують, зазирають в очі смерті!..
— Тріумвірат? Ви маєте на думці…
— Росіян, британців та янкі! Я мрію про час, коли нарешті їх буде зламано Ось заплющую очі й бачу: фюрер підіймається з-за столу; зім'явши воєнні карти, шпурляє в корзину для сміття. Урочисто проголошує: «Quod erat faciendum!» Це латинь, Рейнхельт. «Що й треба було зробити!»
Карцов нахиляє голову.
— Ну, а якщо станеться неймовірне і битву буде програно? — веде далі Абст. — Що тоді?
Карцов знизує плечима.
— Напевно: «Honesta mors turpi vita potior!»[30] Чи не так?
— Та ви скарб, Рейнхельт! — регочучи вигукує Абст. — Подумати тільки, виросли серед варварів, а латинь знаєте, як рідну мову!.. Цитату ви навели чудову, але вона не годиться. Звичайно, ми переможемо. В Німеччині фюрер кує нову зброю перемоги. Ті, хто на фронті, також діють не покладаючи рук. Сказане стосується і нас з вами. Ми робимо велику справу. Запевняю, незабаром ми добряче попсуємо нерви нашим ворогам. Що б ви сказали про зброю, яка поражає в повітрі, на воді, під водою, поражає беззвучно, незримо, без промаху?..
— Це дуже цікаво, шеф! Ви, я бачу, не тільки лікар, але й талановитий технік.
— Машину придумали інші. А я тільки випробовую її… Так ось, — веде далі Абст, — я прийшов, щоб сказати: нас жде напружена робота. Найближчим часом я сподіваюсь гостей. Серед них мої друзі і дехто з начальства. Вони приїдуть подивитись наше сховище. А потім усі ми візьмемо участь у важливій операції. І я прошу вас подвоїти старання по лікуванню фрейлейн Рішер. До їхнього приїзду вона повинна видужати… До речі, ви матимете змогу негайно ж поїхати.
«Негайно поїхати!» Після розмови з Мартою Карцов чудово розуміє смисл цих слів.
— Який термін, шеф? — запитує він, намагаючись, щоб голос лунав буденно, рівно.
— Не більше тижня. Сім-вісім днів.
— Я старатимусь.
— Чудово. Поспішайте, Рейнхельт. Вас давно ждуть у Німеччині.
— Дякую. Одне запитання: я вирушу разом з фрейлейн Рішер?
— Вона залишиться. Деякий час вона буде тут. Ви зустрінетеся з нею пізніше, через півроку. У вас буде про що поговорити, правда?
І Абст дружньо поплескує Карцова по коліну.
— Дякую, шеф. — Карцов збентежений. — Ви вельми добрі до мене. Я б хотів віддячити вам тією ж монетою.
— Ви й так робите достатньо, Рейнхельт… Тепер про те, що стосується особисто вас. У крихкій шкаралупі ви подолали десятки миль бурхливого моря. Витримавши це випробування, ви показали себе дужою і вольовою людиною.
— Я тільки намагався врятуватись.
— Ну, ну, не прибіднюйтесь!.. Потім ви ризикнули — залишили шлюпку й попливли, щоб дістатися до скелі. Ви були виснажені, в морі ревів шторм, та ви витримали. Ви допливли, а той, другий, не зміг. І я роблю висновок: ви не тільки вольовий чоловік, але й чудовий плавець. Ось я й подумав: а що коли наш молодий, енергійний лікар навчиться працювати під водою? Чим він гірший за Глюка або, скажімо, за мене самого? Треба тільки, щоб він навчився користуватися респіратором, підводним движком та іншими пристосуваннями… Я правильно міркую?