— Авжеж, шеф.
— І у вас є таке бажання?
— Я згоден, — відповідає Карцов. — Більше того, вашу пропозицію я розцінюю як велику довіру до мене. Мої акції ростуть!
— От і чудово! — Абст підводиться. — Тренування розпочнете завтра. Я дам вказівки Глюкові. Він буде вашим інструктором.
— Глюк — славний хлопець.
— Чудово! — повторює Абст. — А тепер прийміть ще одного до вашої групи… Заходь! — каже Абст тому, хто весь цей час стояв у коридорі.
Чоловік переступає поріг. Він у фланелевій сорочці і в'язаних штанях.
Карцов вдивляється в його темне від загару обличчя, обрамлене кучерявим чорним волоссям, і, хоча чоловік переодягнений, він упізнає одного з тих, кого недавно зустрів у тунелі.
— Його звуть Бруно, — каже Абст. — Лягай, Бруно! — Він рукою вказує на нари: — Лягай і спи!
Чоловік іде до нар і лягає горілиць, розкинувши руки, спокійно заплющує очі.
— Бідолаха! — зітхає Абст. — Скільки не ходили біля нього — ніяких зрушень. На жаль, безнадійний. Завтра ви дослідите його, Рейнхельт, і доповісте.
І він виходить.
Залишившись на самоті, Карцов сідає на ліжко, стискує долонями голову.
Так минає кілька хвилин.
Новачок спить, рівно й глибоко дихаючи.
Карцов нахиляється до нього, розглядає його лице, чоло, очні яблука, щільно закриті червонуватими повіками, вилиці, скроні.
Ніяких слідів операції.
Він ще ретельніше вивчає обличчя людини. Праве віко чисте. А на лівому, вгорі, майже під самою бровою невелика темна шкурочка. Немов присохла грудочка бурої грязі.
Кров!
Ось звідки проник у мозок тонкий ріжучий інструмент. Абст розправився з новою жертвою. А в підземеллі ждуть своєї черги ще четверо. Завтра, ні, може, ще сьогодні їх спіткає та ж сама доля.
У новачка оголено частину грудей. На темній шкірі фіолетові смуги. Татуїровка? Карцов розстібає комір його сорочки. Так, татуїровка. В центрі грудей майстерно зображено схрещені весла й водолазний шолом з круглим ілюмінатором. А під малюнком текст: «Матір божа, оберігай славного хлопця Бруно Гарріту. Спеція, 1938 рік».
Напис італійською мовою.
Карцов повільно йде в кінець печери. Зупиняється біля плавця під табличкою «Марко». У того кругловиде лице з м'яким профілем, пухлі губи, русява борода. А очі, пам'ятає Карцов, блакитні, великі. Колись у них жила, мабуть, хитрувата сміховинка…
Хто він — серб, болгарин? Можливо, українець?
Поруч лежить Зігмунд — цей, напевно, поляк. Сюди можуть привезти й росіян, і американців, і англійців!
Карцову здається — він бачить німецькі табори військовополонених з юрбами приречених, бачить Абстових агентів, котрі перегортають картотеки, опитують в'язнів, мацають їхні м'язи… «Людський матеріал» відібрано. Це фахівці, котрих не треба вчити працювати під водою. Їх вивозять і на підводних човнах транспортують сюди. Полонені не хочуть служити ворогові? Та Абстові й не потрібна їхня згода. Коротка безпомилкова операція — і загін слухняних смертників-торпедистів готовий. Вони не виявляють невдоволення, сумнівів, страху!..
Карцов бачить міста в руїнах, палаючі села, висаджені в повітря заводи, палаци, бібліотеки. І скрізь — трупи, тисячі трупів. Ті, що лишилися жити, будуть приречені на рабську покірність і отупіння. Адже переможцям потрібна робоча худоба. Таке, за Гітлеровим задумом, скоїться в Радянському Союзі, потім у Європі і, нарешті, в усьому світі.
Чи варто дивуватися з того, що чинить у своєму таємному лігві Артур Абст? Те, що він робить з кількома десятками людей, Гітлер має намір зробити з мільйонами.
Карцов повертається і чвалає у свій куток. Сівши на краєчок ліжка, виймає з кишені сигарету.
Раптом він схоплюється, стискає кулаки. Він збагнув, навіщо Абст запропонував йому вивчити ремесло водолаза. Його, Карцова, буде знищено не одразу, ні. Спершу йому зроблять операцію, і він займе місце на цих же нарах!
Сьомий розділ
Карцев зашнуровує на нозі довгий широкий ласт.
— Не дуже туго, — попереджає рудобородий.
— Знаю. — Карцов намагається вдати такого собі самовпевненого дилетанта. — Знаю, дорогий Глюк. Головне, щоб ця штука не впала з ноги. Тому й прив'язую її міцніше.