— З вашою допомогою…
— Послухайте, лікарю, не кажіть дурниць! — Глюк невдоволено шпурляє недокурок. — Яка, по-вашому, тут глибина?
— Ну, метрів п'ятнадцять.
— «П'ятнадцять»! — перекривляє Вальтер. — А чотириста футів не хочете?
— Еге ж, рівно сто двадцять метрів, хай йому чорт! — Глюк повен зневаги. — Ну, ще не передумали йти на грунт?
Карцов ніяково мовчить.
— Гаразд. — Рудий ледве стримується. — Ідіть до себе в кімнату, лікарю. І не проговоріться шефові про респіратор — буде й вам, і мені. Зрозуміли?
Карцов підводиться.
— Держіть! — Глюк кидає йому штани й светр.
Увійшовши до тунелю, Карцов одягається. Причаївся за каменем, жде: ось-ось у лагуну прийде Абст.
Хвилин через двадцять у центрі підземного озера спливає буксирувальник. За його кормою дві голови в шоломах.
Буксирувальник причалив. Прибульці підіймаються по трапу.
Перший з них — Абст.
Вальтер клопочеться біля другого, допомагаючи йому відстебнути вантажі й скинути респіратор. Шолом знято.
Карцов задкує в глиб тунелю. Йому здається, він галюцинує. Супутник Абста — це офіцер з лінкора, той самий поважний лейтенант, який так чудно облизує сигарету перш ніж закурити!
Минають секунди. Ні, мабуть, це тільки зовнішня схожість, заспокоює себе Карцов: лейтенант був вищий на зріст, гладший, інакше тримав голову.
Серце стукає ритмічніше. Тепер він майже певен, що даремно злякався.
Та ось Глюк подає гостеві портсигар. Той бере сигарету, підносить до губів і двічі проводить по ній язиком.
Восьмий розділ
Марта лежить у ліжку, знесилившись від пережитого.
Сьогодні вона точно відчула, що може рухати ногами. Спершу поворушила ступнями, почала згинати коліна. Через півгодини спробувала підвестись.
І підвелась!
Правда, її хитало на всі боки. Проте, вчепившись за спинку ліжка, вона ступила крок, і другий, і третій… Хтось іде коридором.
Рішер підводиться на ліктях, прислухається. У неї теплішають очі.
Ще недавно про нового лікаря вона думала з ненавистю. Тепер у довгі години самотності Марта намагається пригадати кожне його слово, «побачити» його жести, ходу. Вона ловить себе на тому, що в думці розмовляє з ним, часом сперечається, дорікає за якісь дрібнички…
Заходить Карцов. Він заклопотаний, неуважний. Ледь кивнувши пацієнтці, хутко йде до тумбочки з медикаментами.
Марта повернула до нього голову.
— Неприємності?
Він мовчить, обмірковуючи, як краще почати важливу розмову. Та раптом помічає: черевики Рішер стоять не там, де звичайно, — під тумбочкою, а мало не посеред кімнати.
— Пробували встати! — вигукує він.
— Пробувала ходити.
— Правда? — Карцов сідає на табуретку. — Невже ходили, Марто?
— Ступила чотири кроки.
— Розумниця, — шепоче Карцов. — Яка ви розумниця!
Він рвучко схоплюється.
— Підведемось?
Марта мовчки дивиться на нього.
— Підведемось! — повторює Карцов. — Треба примусити себе. Зараз це головне. Ну-бо, рішучіше!
Вона слухняно сідає в ліжку, спускає ноги на підлогу. Ось вона напружилась, устала, тримаючись за руки Карцева.
— Сміливіше! — вимагає він. — Сміливіше, наче й не було ніякої хвороби!
Карцов підтримує Марту, і вона неквапливо йде до дверей. Постоявши там, вертається, дедалі впевненіше ставлячи ноги в м'яких повстяних черевиках.
Стомлена, але щаслива, сідає на ліжко.
— А тепер розповідайте!
— Доброго мало. — Карцов морщиться.
Він розказує про італійців, про Бруно Гарріту, про Абстів наказ вивчати ремесло водолаза, про перше заняття під Глюковіга керівництвом і про викрадений респіратор. 1 на закінчення — про лейтенанта, котрий приплив разом з Абстом.
Дівчина лежить бліда, у неї тремтить підборіддя.
— Я знаю цього чоловіка, точніше, чула про нього. Агент розвідки, вже кілька років, як його заслали на базу. Абст вважає, що зобов'язаний йому життям.
— Що ж, він недалеко й від істини, — зауважує Карцов, пригадуючи сцену в салоні лінкора, коли лейтенант не зміг схопити Абста. — Так, агент врятував його.
— Під час зустрічі він упізнає вас! — тривожно шепоче Марта. — А зустріч неминуча.
— Неминуча. — Карцов замислюється. — Не сьогодні, то завтра. Уявляю: Абст входить до мене, і з ним цей чоловік!
— Що ж робити?
— Його треба знищити, але як це зробити? Передусім довідатися, де він влаштувався, скільки часу буде тут, які його наміри. На жаль, тут я безсилий.
— Тоді, можливо, я?