Нари порожні. Люди скупчилися в центрі печери, похитуючись на зігнутих ногах. Приміщення сповнене гомону.
Відсахнувшись, Карцов мчить туди, де зберігається препарат. Це в бічному тунельному відгалуженні, зовсім поряд. Можливо, він ще встигне відвернути лихо.
Ось і сховище. Та що це? Двері розчинено навстіж! Стелажі, котрі ще вчора було заставлено сірими картонними ящиками з брикетами, порожні.
Він іде назад, тицяючись ліктями об стіни. Немов сліпий. Містки через розколину. На самому її краю лежать два брикети. Очевидно, їх загубили, коли несли.
Карцов нахиляється над розколиною. З темряви війнуло холодом. Скинувши туди брикет, він чекає. Кілька секунд тихо, потім ледве чути сплеск.
У боковині містків стирчить цвях. На ньому довга темна нитка. Він і не помітив би її, та повітря в тунелі рухається і гойдає шерстинку.
Карцов довго не може спіймати її задерев'янілими пальцями. Нарешті підносить до очей.
Синя шерстинка.
Пам'ять підказує: Марта, коли вона з'явилася біля лагуни, була в синій куртці.
Марта!.. Карцов так ясно бачить її. Маленька, ще не зміцніла після хвороби, вона плентається тунелем, згинаючись під вагою ящика. Скинувши його в розколину, повертається, щоб узяти новий.
Її хитає од слабості. Їй зовсім кепсько.
Кожен крок дається важко.
Стелажі спорожніли. Ящик за ящиком зникли в безодні. Нарешті лишився останній. Дотягнувши, Марта кидає його на скелю, падає навколішки, сантиметр за сантиметром штовхає важкий ящик до розколини.
Краї провалля положисті. Тут легко втратити рівновагу. Та Марта не думає про небезпеку. Налягаючи на ящик, вона суне його, суне.
Швидше, кожну секунду її можуть наздогнати!
Останній ривок — і ящик летить у провалля.
А за ним, знесилившись, сповзає туди й сама Марта, чіпляючись за камені і не знаходячи в них опори…
Карцов примушує себе підвестися, помалу йде через містки.
А гомін у спальні плавців гучнішає. Він схожий на гуркіт штормового моря.
Гомін наростає. Тепер чути й удари. І раптом голосне ревіння потрясає тунель: немовби звук, протаранивши перепону, вихопився на волю.
Нарешті Карцов опам'ятався!
Та вже чутно тупіт десятків ніг — ті, що біжать, ось-ось вискочать з-за рогу.
Метнувшись убік, він ховається за скелю. Стоїть, притиснувшись до каменя, і його обдають хвилі повітря, розбурханого втікачами. Юрба мчить повз нього, зникає в тунельному закругленні. А невдовзі звідти долинають постріли, зойки.
Дорога до лагуни ще вільна. Пересуваючись уздовж стіни, Карцов поспішає до виходу.
З новою силою гримить підземелля: юрба повертається.
Все вирішують секунди. І Карцов, уже не ховаючись, біжить по тунелю. Тепер недалеко. Вій встигне. Тільки б Пелла був на місці.
Вибігши на майданчик, Карцов очима шукає товариша.
— Я тут! — Пелла біля стелажів. Орудуючи ключем, він угвинчує детонатор в торпеду.
— У воду! — волає Карцов.
Схопивши спорядження, складене біля трапа, вони одночасно стрибають у лагуну.
Швидко надівають респіратори, прикріплюють вантажі. Підривні заряди, компаси, ножі — все напоготові. І вони поринають.
А плавці вже вискочили з тунелю. Юрба розтікається по майданчику, божевільні падають із скелі у воду. Та без дихальних апаратів вони безпорадні. Пірнувши, плавці задирають голови і, оточені роєм світних бульбашок, пориваються до поверхні.
Вода напрочуд гарна. Вона міниться всіма відтінками синього кольору — од кобальту до ультрамарину; сповнена світла, життя, яскриться; зграї риб'ячої молоді крутяться в ній та граються, і в кожній рибчині відбивається сонячний промінь.
Але все це — біля поверхні. Ближче до дна, — а до нього тут метрів двадцять п'ять — переважають спокійні і холодні тони. В сіро-синій сутіні пропливають великі риби. Вони прямують до невисокого пасма, що стирчить з мулу, пасма, за яким дно стрімко йде вниз. Риби перевалюються через каміння й розчиняються в густій імлі. А з похмурої безодні випливають зустрічні мандрівниці. Проминувши пасмо, злітають вертикально угору, немовби знудьгувалися по світлу та сонцю. І кожна, досягнувши поверхні, народжує беззвучний вибух — срібними стрілками на всі боки мчать мальки, наче тріщини бризкають по люстерку…
Біля пасма з'явилися люди. Великий групер втупився випуклим оком у чужинців, засовав плавцями, обережно відсунувся. Із скельної щілини виволокла своє гадюче тіло мурена, постежила за ними, вищирила отруйні зуби і знову ковзнула до нори.
А ті пливуть далі. Їх двоє. Ноги в ластах звиваються, наче щупальця, руки витягнуто над головою. Ще недавно Пелла тримав перед очима компас, щоб точно йти по курсу. Тепер потреби в ньому нема — ціль знайдено. Підводний човен, один з трьох, що згадувався в радіограмі, лежить на дні, напівсхований у гущавині бурих водоростей, немовби спеціально зарився в них.