— Чому ти не шукаєш його? — запитала я.
— Тому що підписала угоду, де сказано: якщо я шукатиму, вони ув’язнять мене в прямому сенсі. Мене запевнили, що ця стаття залишається в силі, коли розрахувалися зі мною й дали мені нову особистість. Вони вб’ють мене, якщо дізнаються, що я говорю з тобою.
— Серйозно? — перепитала я, хоча розуміла, що це геть не схоже на жарт.
— Це все серйозно, — вела дівчина далі. — Ішлося й про те, щоб усунути тебе, але вирішили, що це занадто ризиковано, бо може привернути увагу більшої кількості людей до справи Роулінза.
— Де Закарі? — запитала я, а потім пожалкувала про це, адже вона могла підтвердити інформацію про його смерть; хай там що я собі думала, однак уже звикла до крихітної іскорки надії, яка жевріла в темряві невідомості.
— Я не знаю, — рвучко кинула дівчина, запанікувавши ще більше. Озирнулася через плече. — Я… Я не знаю. Мені відомо лише те, що тепер усе скінчилося. Подумала, що тобі теж слід це знати.
Гадаю, вона хотіла, щоб я їй подякувала.
Я цього не зробила. Натомість запитала:
— Хто такий Король Сов?
А вона кинула слухавку.
Відвернулася від вікна й пішла в глиб крамниці.
Я знала, що не зможу її знайти. Загубитися в п’ятиповерховій книгарні посеред Мангеттена — це дуже просто.
Я написала ще одне повідомлення на її номер, але воно не було доставлене.
Не знаю, із чого розпочати пошуки місця, якого, можливо, узагалі не існує.
Син віщунки стоїть на порозі лялькового будиночка, не меншого за справжній, наповненого значно більшими за справжні медовими стільниками та бджолами завбільшки з котів, що повзають сходами, вікнами, стелею, стільцями й люстрами.
Звідусіль довкола Закарі лунає дзижчання бджіл, які радіють його появі.
— Привіт привіт містере Роулінз дякуємо що навідались до нас уже так давно ніхто не навідувався ми чекали.
— Привіт? — озивається хлопець, не збираючись додавати запитальної інтонації, однак звучить це як запитання. Увійшовши до лялькового будиночка, він і сам перетворився на суцільні запитання. Коли Закарі ступає крок до передпокою, його ноги загрузають у меду, яким укрита підлога.
— Привіт містере Роулінз привітпривітпривіт.
Велетенські бджоли повзають сюди-туди заповненою стільниками кімнатою, розгулюють угору та вниз сходами, пурхають між кімнатами, виконують свої справи, хай які там у них можуть вони бути.
— Звідки… ви знаєте моє ім’я? — запитує Закарі.
— Його казали нам безліч разів містер Закарі Езра Роулінз сер.
— Що це? — не розуміє хлопець. Він заходить у глиб будинку, ступаючи повільно, клейкими кроками.
— Це ляльковий будиночок будиночок для ляльок будиночок для зберігання історії але більшість історій у нього не поміщається більшість історій завелика ця дуже велика.
— Чому я тут?
— Ви тут тому що померли тож тепер ви опинилися тут між місцями ще й тому що ви ключ вона казала що надішле нам ключ коли прийде час завершувати щоб ми змогли замкнути історію на ключ коли вона буде готова й ось ви тут.
Закарі дивиться на рубець у формі ключа в себе на грудях.
— Хто вам це сказав? — перепитує він, хай навіть знає відповідь.
— Скульпторка історій, — лунає дзиґотлива відповідь, геть не схожа на ту, якої очікував Закарі. — Та, що часом створює скульптури історій іноді вона в історії іноді ні іноді вона частина історії іноді вона людина вона дуже давно сказала нам що ви прийдете ми довго-довго чекали на вас містере Роулінз.
— На мене?
— Так містере Роулінз ви принесли сюди історію дякуємо дякуємо тут дуже давно не було історії ми не можемо замкнути на ключ історію Гавані яка помандрувала так далеко зазвичай ми підіймаємося вище вище вище а цього разу опустилися нижче нижче нижче ми опустилися сюди вниз щоб зачекати й ось ми поєдналися з історією хочете чаю?
— Ні, дякую, — відповідає Закарі.
Він глипає на підлоговий годинник у передпокої, з якого скрапує мед. Його декоративний циферблат прикрашений совою і котом у невеличкому човнику, а стрілки застигли у воску за хвилину до півночі.
— Як мені вибратися звідси? — запитує він.
— Звідси немає виходу є лише вхід.
— Гаразд, то що буде далі?
— Тут немає далі тільки не тут це кінець невже ви не знаєте що таке кінець?
— Я знаю, що таке кінець, — озивається Закарі.
Спокій, який він щойно відчував, зникає, змінюючись схвильованим гудінням і дзижчанням, однак складно сказати, чи не криється тут ще якась причина, крім бджіл.