— Так, я б хотів цього, якщо ваша ласка, — погоджується Закарі. Він далі дивиться у вікно на цей світ, поки чекає з незавершеною ідеєю книжки в руках.
Бджоли беруться будувати історію про простір у просторі. Нову кімнату в ляльковому будиночку. Працюючи, вони злагоджено гудуть.
Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс
Я згадала, де вже чула про Короля Сов. Не знаю, чому мені знадобилося стільки часу.
Це сталося кілька років тому, можливо, за декілька місяців до зникнення З. Достеменно не пам’ятаю. Здається, було літо. Напевно, літо, тому що я пам’ятаю комарів і надвечірнє розпечене марево. Це була одна з вечірок удома в друга якогось друга, і по тому я б нізащо не упізнала б той будинок друга якогось друга, адже всі будинки в тому світлі здавалися синьо-зелено-брунатними, а на певних вулицях вони мають однаковісінький вигляд — зливаються один з одним, та й із друзями друзів іноді стається те саме.
У цього будинку на задвірку були такі прикольні гірлянди. Міцний дріт зі справжніми лампочками. Здавалося, наче їх позичили в якомусь французькому кафе.
Я вийшла трохи подихати чи щось таке. Не пам’ятаю, чому була на вулиці. Пам’ятаю, що сиділа у дворі, дивилася на небо й намагалася пригадати сузір’я, хай навіть завжди могла впізнати лише Оріон.
Я сиділа сама. Мабуть, було надто волого, чи комахи набридали, чи було вже так пізно, що гості здебільшого розійшлися, а решта лишилась усередині. Я влаштувалася за столом для пікніків, завеликим для того подвір’я, і просто споглядала всесвіт.
А потім ця дівчина. Ні, жінка. Леді. Байдуже. Леді вийшла й запропонувала мені випити. Я вирішила, що вона аспірантка, чи доцентка, чи, може, чиясь сусідка по кімнаті, чи щось таке, але не могла второпати, скільки їй років. Старша за мене. Не набагато.
Кумедно, як це працює. Однісінький рік різниці у віці так довго має неабияке значення, а після певної межі вже нічого не змінює.
Вона дала мені прозору пластянку, таку саму, як я покинула в будинку, але з кращим бурбоном у ній і з льодом.
Я взяла той напій, позаяк таємничі міс, що пропонують бурбон під зоряним небом, неабияк пасують моїм естетичним смакам.
Вона сіла поруч зі мною і розповіла, що ми з нею люди, за якими сюжет стежив би протягом усієї вечірки, якби ми були персонажами кіно, роману чи чогось такого. Ми перебували там, де історія, за якою можна йти, немов за ниткою, а не всі ці нагромаджені історії з домашніх вечірок, переплутаних і переобтяжених драмами, просякнутих дешевим алкоголем і напханих у тісні кімнати.
Пригадую, що ми говорили про історії і про те, як вони працюють, як не працюють, чому життя здається таким повільним і химерним, коли ти чекаєш, що воно буде більш схожим на історії з викресленими редактором нудними уривками й щоденною рутиною. Про щось подібне ми любили базікати із З.
Ми розмовляли про казки, і вона розповіла мені одну, якої я ніколи не чула, хоча знаю їх чимало. У ній ішлося про приховане королівство. Якесь нібито священне місце, точного місцеперебування якого ніхто не знає, але ти знайдеш його, якщо знадобиться. Воно кличе тебе зі снів або піснями сирен, а потім ти знаходиш двері, портал чи ще щось таке. Не завжди, але інколи знаходиш. Треба лише вірити, або потребувати його, або просто бути щасливцем, як мені здається.
Це нагадало мені про Рівенділ, тиху віддалену місцину, де можна закінчити писати книжку. Але це приховане королівство містилося під землею, і в ньому був морський порт, якщо я правильно пригадую. Напевно, порт був, тому що воно стояло на березі якогось Беззоряного моря, я впевнена, що нічого не плутаю в цій частині, тому що королівство було сховане під землею, а отже, жодних зірок там не було. Якщо все це не було метафорою. Байдуже.
Саме місце запам’яталося мені краще, ніж історія, яка супроводжувала його, але, здається, частина історії була пов’язана з тим, що приховане королівство — тимчасова місцина. Воно мало припинити існувати та зникнути, адже загальновідомо, що казкові королівства зникають, а це місце мало початок, середину й рухалося до кінця, однак застрягло. Здається, воно кілька разів починалося з початку, але цього я достеменно не пам’ятаю.
Якісь шматочки історії потрапили в пастку за її межами, а інші загубилися. Здається, хтось намагався не дати історії закінчитися.