Але історія прагнула кінця. Кінцівки — найважливіша суть оповіді.
Не знаю, чи вірю я цьому. Я вважаю, що цілісна історія має суть, але водночас думаю, що сформовану історію потрібно розщепити. Навіть не розщепити, а знайти якесь відповідне місце, де можна було б залишити її. І попрощатися з нею.
Мені здається, найкращі історії лишають враження, ніби вони й далі розгортаються десь за межами свого часопростору.
Пам’ятаю, як замислилась, чи ця історія — аналогія людей, які залишаються в місцях, стосунках чи якихось ситуаціях довше, ніж слід, позаяк бояться відпустити їх чи рухатися далі, до невідомого; а чи вона про те, як люди чимдуж тримаються за щось і навіть не помічають, як це щось уже не те саме, чим було раніше.
А може, це з історії винесла тільки я, а хтось інший, почувши цю саму оповідь, зрозумів би щось інше.
Хай там як, а приховане королівство, яке жило чарівним казковим способом і тим самим способом співало до людей, які потребували знайти його, з якихось священних причин стало шепотіти, щоб хтось прийшов і зруйнував його. Ця місцина знайшла власні хитрощі й вигадала чари, щоб знайти свій кінець.
— Це спрацювало? — пам’ятаю, як запитала я, тому що леді замовкла.
— Поки що ні, — озвалася вона. — Але одного дня спрацює.
Згодом ми говорили ще про щось, але історія мала більше подробиць. У ній був цілий набір персонажів, і вона скидалася на неабияку казку. Може, там був лицар? Здається, він був сумний? А може, їх було двоє, і один мав розбите серце.
А ще там була якась схожа на Персефону леді, яка далі жила й поверталася, і король — раніше я пам’ятала, що це був пташиний король, але забула, який саме птах, а тепер ладна присягнутися, що він був совою. Мабуть. Напевно.
Утім, я забула, що конкретно це означало, яке значення це мало для історії.
Дивно, що я досі можу так багато пригадати. Я пам’ятаю лампочки, зірки й прозору пластянку в руці, те, як лід, танучи, розбавляв бурбон, а з будинку линули запахи випивки та аромати фіміаму. Я знайшла Оріон, а повз мене проїхали дві машини, у яких грала музика, котру крутили того літа повсюди. Однак я не пригадую всієї історії, принаймні з подробицями, тому що вона не здавалася такою важливою, як оповідачка чи зірки тієї миті, коли вони її розповідали. Історія — це не прозора пластянка або чиясь рука, яку можна стиснути у своїй.
Якщо я взагалі правильно все це пригадую. Я вже не певна в цьому. Принаймні переконана, що пам’ятаю ту леді.
Пам’ятаю, що ми чимало сміялися, пам’ятаю, що чомусь сумувала ще до того, як почалася наша бесіда, а потім це минулося.
Пам’ятаю, що в мене ніби виникло бажання поцілувати її, проте водночас я боялася все зруйнувати й не хотіла видаватися дівчиною напідпитку, яка цілується з усіма на вечірці, хай навіть, правду кажучи, така я й була раніше.
Пам’ятаю, як хотіла записати її телефонний номер, але чи таки не записала, чи загубила його.
Достеменно знаю, що більше ніколи її не бачила. Я б запам’ятала. Вона була гарячою штучкою.
З рожевим волоссям.
Велетенська бджола веде сина віщунки сходами вниз до підвалу, однак нині там не підвал, а простора танцювальна зала, збудована з медових стільників, мерехтливих, золотистих і чарівних.
— Готово містере Роулінз залишилося небагато часу але ось ви йдете туди до цього місця де ви хотіли потанцювати до місця для розмов де скульпторка історій уже чекає переказуйте від нас вітання будь ласка дякую.
Дзижчання стихає, заглушене музикою, коли Закарі спускається до танцювальної зали. Він упізнає джазовий стандарт, але не може пригадати назви.
Зала переповнена привидами, які танцюють. Прозорі постаті в офіційному одязі, що не належить до жодної епохи, та масках з блискіток та меду світяться і кружляють над відполірованою воском й обрамленою шестикутниками підлогою.
Так собі уявляють вечірку бджоли. Вона не здається справжньою, однак усе в ній дуже знайоме.
Танцюристи розступаються перед Закарі, і тоді він бачить з протилежного боку кімнати її. Вона тривимірна, справжня і дійсно стоїть тут.
Мірабель має такий самісінький вигляд, як під час їхньої першої зустрічі: перевдягнута в Короля чудовиськ, однак волосся під короною яскраво-рожеве, а сукня прикрашена — біла тканина тепер вишита ледь помітними білими ілюстраціями лісів, міст та печер, сплетених між собою стільниками та сніжинками.
Вона схожа на казку.
Коли хлопець наближається, Мірабель простягає руку і Закарі бере її у свою.
Тут і зараз у бальній залі з воску та золота Закарі Езра Роулінз починає свій останній танець із Долею.