Вона тисячу разів малювала її собі в думках, але зараз усе інакше. Море темніше, хвилі жорстокіші й піняться, ковтаючи каміння, тягнучи в течію книжки, свічки й меблі. Поодинокі сторінки та пляшки вина знову зринають на поверхню, перш ніж померти так, як їм судилося.
В уяві Рими мед завжди рухався повільніше.
Час іти. Давно вже час, але Рима залишається на місці й дивиться, як течія відступає і знову набігає, аж поки мед не торкається її ніг. Аж тоді дівчина повертається та, ідучи від моря, відчуває, який липкий і тяжкий від меду пруг її сукні.
Беззоряне море супроводжує Риму, поки вона прокладає собі шлях кімнатами й залами, воно рухається за нею назирці, коли дівчина долає останні сходинки, приводячи до цього місця останнього свідка.
Дорогою дівчина щось наспівує, і море слухає її. Вона зупиняється біля вкритої вирізьбленими лозами, квітами й бджолами стіни, у якій, здається, немає дверей, однак Рима витягає з кишені металевий диск завбільшки з монетку й кладе бджілку на отвір у формі бджоли — прохід до Архіву відчиняється перед нею.
Мед наступає їй на п’яти, заливаючи кімнату, розтікаючись між захованими стелажами й полицями. Рима проходить повз порожнє місце, де мали б стояти «Солодкі муки», якби давно їх не вкрав кролик, і ще одну порожнину, звідки вона сама витягла «Баладу про Саймона та Елінор» не так уже й давно, якщо порівнювати із чимось іншим.
Дівчина розмірковує, чи давати людям шматочки їхніх історій — це нечесно стосовно Долі, і вирішує, що Доля, напевно, так чи інакше не заперечує.
«За такий час лише дві книжки опинилися не на своїх місцях, а це не так уже й погано», — думає Рима, дивлячись на полиці. У цьому місці є тисячі історій. Перекладених і записаних усіма аколітами, які ходили цими залами до неї. Переплетених у томи з окремими оповіданнями або поєднаних у взаємопов’язані історії.
Історії цього місця зберігаються тут не знічев’я.
У голові якось лунко й порожньо. Рима чує бурмотіння минулих історій, нехай навіть низьке й ледь чутне, історії завжди заспокоюються, коли їх записують, байдуже — з минулого вони, теперішнього чи майбутнього.
Найбільше її дивує відсутність верескливих історій майбутнього. У вухах дзижчить те, що відбудеться за кілька хвилин (так нечутно порівняно з багатошаровими оповідками, які їй колись доводилося чути), а потім усе стихає. Це місце більше не має що розповісти їй. Стільки часу знадобилося, щоб навчитися їх розшифровувати й записувати, щоб вони бодай трохи нагадували те, що лунало в її вухах і голові, а тепер усе майже зникло. Дівчина сподівається, що той, хто записав ці останні миті, поставився до них відповідально. Сама вона їх не записувала, але дзижчання підказує, що історію вже перенесли на папір.
Рима неквапливо востаннє прогулюється Архівом, мовчки прощаючись і дозволяючи історіям галасувати навколо неї, а тоді підіймається нагору.
Двері до Архіву вона не зачиняє, щоб пустити всередину море.
Беззоряне море підіймається за дівчиною сходами, минає зали й садки, заявляє свої права на скульптури, спогади й усі книжки, яких ой як багато.
Електричне світло блимає і згасає, занурюючи все в темряву, але Римі досить світла свічок. Вона заздалегідь освітила свій шлях, знаючи, що лише вогонь допоможе їй знайти дорогу.
Коли Рима дістається Серця, її вітає запах паленого волосся. Вона без стуку заходить до кабінету Хранителя і ніяк не коментує його коротко обстрижене волосся та жмуток кісок у каміні, де жевріють і розпадаються на вуглини низки перлів.
Одна перлинка за кожен рік, який він провів тут.
Хранитель ніколи не казав їй цього, але й не повинен був казати. Рима знає історію. Бджоли нашепотіли на вухо.
Хранителева мантія охайно складена на стільці, а він сам убраний у твідовий костюм, який вийшов з моди ще тоді, коли він востаннє одягав його, а це було доволі давно. Чоловік сидить за столом, пишучи щось у світлі свічок. Це трохи допомагає вщухнути дівочому хвилюванню — он скільки часу вона згаяла, утім, Рима заздалегідь знала, що вони підуть найостаннішої миті.
— Усіх котів випустила? — цікавиться Хранитель, не відводячи погляду від записника.
Рима показує на рудого кота на його столі.
— Цей упертий, — визнає чоловік. — Доведеться взяти його із собою.
Він пише, а дівчина спостерігає. Рима може прочитати його квапливі рядки, якщо захоче, але й так знає, що там написано. Молитви та благання. Благословення і співчуття, побажання і попередження.
Він пише Мірабель, так було завжди, він робив це всі ті роки, які вона провела із Закарі в глибині, пише так, наче розмовляє з нею, наче вона може почути кожнісіньке слово, яке матеріалізується на папері, ніби шепіт над вушком.