Рима замислюється, чи знає Хранитель, що Мірабель чує його, завжди чула й чутиме попри відстань, час завдовжки в життя й тисячі перегорнутих сторінок.
«Та наша історія тут не закінчується, — пише він. — Вона тут лише змінюється».
Хранитель відкладає ручку та згортає щоденник. Переводить погляд на Риму.
— Тобі слід перевдягнутися, — каже він, дивлячись на її мантію і просочені медом черевики.
Рима розв’язує мантію і знімає. Під нею дівчина вбрана в той самий одяг, у якому була, коли вперше з’явилася тут (у стару шкільну форму — картату спідничку й застібнуту на всі ґудзики білу блузку). Їй здається, що одягнути щось інше, щоб піти звідси, було б неправильно, однак насправді спідничка вже замала, і схоже, наче дівчина вдягнула минуле життя. Просоченими медом черевиками доведеться вдовольнитися.
Хранитель, здається, не помічаючи несамовитих хвиль, підводиться й наливає з пляшки, що стоїть на столі, келих вина. Пропонує налити Римі, але вона відмовляється.
— Не хвилюйся, — каже він дівчині, спостерігаючи, як вона дивиться на море. — Усе ось тут, — нагадує він, притискаючи вказівний палець до її чола. — На забудь випустити.
Хранитель простягає їй чорнильну ручку. Рима всміхається, бере перо й ховає в кишеню спіднички.
— Готова? — перепитує чоловік, і вона киває.
Хранитель ще раз роззирається кабінетом, але не бере нічого, крім келиха з вином, коли вони виходять до сусідньої кімнати. Рудий кіт рушає назирці.
— Можеш, будь ласка, допомогти мені? — просить Хранитель, ставлячи келих з вином на полицю, і вони вдвох з Римою відсувають убік великий портрет Закарі й Доріана, відчиняючи за ним у кам’яній стіні двері.
— Куди підемо? — запитує чоловік.
Рима вагається, дивлячись на двері, а потім озирається через плече. Море вже дісталося кабінету, облизує стіл і свічки й кидає мітлу, що стояла в кутку.
— Ми вже проґавили час для обітниць, — додає Хранитель, і Рима знову обертається до нього.
— Мені б хотілося бути там, якщо можна, — каже вона, повільно й ретельно вимовляючи слова, що мають дивний смак на язику, яким дівчина не користувалася роками. — Ви не проти?
Хранитель обмірковує цю пропозицію. Витягає з кишені костюма годинник і дивиться на нього, повертаючи руку сяк і так, перш ніж кивнути.
— Гадаю, ми маємо час, — вирішує він.
Рима бере на руки рудого кота.
Хранитель кладе руку на двері, і двері слухаються його вказівок. Вони знають, куди їм слід відчинитися, хай навіть могли б відчинитися куди завгодно.
Медові хвилі заливають кімнату, коли чоловік відчиняє двері.
— Поквапся, — каже він, підганяючи Риму й кота до дверей і захмареного дня за ними.
Чоловік повертається й бере з полиці келих з вином.
— За пошуки! — каже він, простягаючи келих до моря, що наближається до нього.
Море не відповідає.
Хранитель впускає келих, даючи йому розлетітися на друзки на підлозі під ногами, а потім виходить з Гавані, що зникає в медових хвилях, у світ нагорі.
Двері зачиняються, і Беззоряне море наштовхується на них, заливаючи кабінет і сусідню кімнату. Воно накриває собою полум’я та коси всередині, що досі жевріють, а потім ковзає на картину, ховаючи під собою міри часу й зображення долі.
Місце, де колись була Гавань, знову стало Беззоряним морем.
Усі його історії повертаються до свого джерела.
Десь далеко вгорі на сірому міському хіднику Хранитель зупиняється, щоб зазирнути до вікна книжкової крамниці, поки Рима, задерши голову, вдивляється у високі будинки, а рудий кіт глипає на ніщо й не геть усе.
Вони далі йдуть своїм шляхом, а коли дістаються рогу вулиці, Рима дивиться на знак, який повідомляє їй, що вони покидають Гавань і йдуть до Короля Сов. На вказівнику вмостилася сова й розглядає її.
Схоже, більше ніхто не помічає птаха.
Уперше за тривалий час Рима не знає, що це означає.
І що станеться далі.
Доріан сидить біля тіла Закарі на кам’яному березі Беззоряного моря.
Він закляк від сліз і тепер просто сидить, не маючи жодного бажання дивитися на незмінний краєвид перед собою, але й не може відвести погляд. Чоловік далі думає про перше створіння, яке він зустрів у цьому світі та яке прибрало подоби Закарі. Чоловік не знає, скільки відтоді минуло часу, пам’ятає лише, що був геть непідготовлений, і це попри те, що вже бачив незліченну кількість Аллеґр та гірших жахіть у шкірі його сестри, яка померла, коли йому було сімнадцять.
Сніжило. Доріан лише на мить повірив, що це справжній Закарі, але цієї миті було досить. Досить для тієї штуки, яка не була Закарі, хай навіть натягнула його обличчя, аби роззброїти чоловіка й поставити його на коліна. Доріан навіть не пам’ятає, як спромігся доволі швидко ухилитися від мацаків, що потягнулися до нього крізь просочений кров’ю сніг, схопити меч і знову звестися на ноги.