Місяцівна попереджала його, але Доріан не думає, що можна підготуватися до того, що меч простромить найглибшу темряву й виріже все, що ти любив за своє життя.
З усіма наступними подобами Закарі він більше не вагався.
Гадав, що зможе відрізнити від них справжнього, коли нарешті зустріне його.
Помилявся.
Доріан знову і знову прокручує цей момент у себе в голові, момент, коли Закарі нікуди не подівся, на відміну від попередніх створінь у його масці, що зникали після удару мечем, щоб повернутися у вигляді когось, чогось іншого чи навіть якогось місця; аж потім прийшло жахливе розуміння: ця мить і все, що в ній відбувалося, якісь занадто справжні.
А тепер ця мить розтягується і розтягується, нескінченна й жахлива — усе в ній незмінне, на відміну від запаморочливих змін, що відбувалися раніше, занадто швидко, щоб віддихатися. Зараз навколо немає жодних примарних міст, палких поглядів, жодного снігу. Лише порожниста печера й морське узбережжя, захаращене уламками кораблів та історій.
(Ті штуки, що переслідували його, визираючи з темряви, зникли, злякавшись його надзвичайного смутку.)
(Залишився лише персидський кіт, який скрутився неподалік клубочком і муркотить.)
Доріан думає, що заслуговує на цей біль. Розмірковує, коли він ущухне. Якщо колись ущухне.
Сумнівається, що це колись станеться. Така його доля.
Закінчити свою історію тут, у невпинних стражданнях серед розбитого скла й меду.
Чоловік замислюється, чи не кинутися йому самому на меч, але присутність кота зупиняє його.
(Усі коти — добровільні вартові.)
Доріан не має жодних засобів, щоб відміряти час, що спливає жахливо повільно, але хвилі Беззоряного моря наближаються до нього, осяйна крайка меду підповзає ближче. Спершу чоловік думає, що це лише його фантазія, але незабаром стає зрозуміло: починається приплив.
Доріан уже змирився з тим, що йому судилося втопитися в медові й муках, аж раптом бачить корабель.
Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс
Я думала про те, щоб віддати записник мамі З., але поки що не готова розлучитися з ним, хай навіть це просто купка уривків, а не щось цілісне.
Здається, кількох частин бракує, можливо, це навіть якась дрібниця, яка тримає купи решту історії, але я й гадки не маю, що саме це може бути.
Я дещо розповіла мамі З. Не все. Привезла печиво у формі бджілок, вирішивши, що це може їй щось підказати, якщо має для неї якесь значення, а ще тому, що в нього смачна медово-лимонна глазур; однак печиво їй нічого не сказало, або я не змогла цього помітити. Мені не хотілося мати справу з таємними товариствами й місцями, які можуть існувати або не існувати, і приємно було нарешті поговорити з кимось. Побути деінде, посидіти й поласувати кавою з печивом. Тут усе здавалося яскравішим. Світло, настрій…
Геть усе.
Вона теж просто «знає» деякі речі. Гадаю, ця жінка мене трохи зламала. Або під її впливом у моїх психологічних латах з’явилася нова тріщинка. Саме так усередину потрапляє світло й усіляке таке.
У якусь мить я запитала, чи вірить вона в магію, і мадам Лав Роулінз сказала мені: «Світ — це і є магія».
Певно, це правда. Не знаю.
Коли я йшла, вона запхала мені в кишеню карту таро. Помітила я її значно пізніше. Карта «Місяць». Довелося пошукати інформацію. Я нічого не знаю про карти таро. Це нагадало мені, що З. теж мав колоду, якось раз навіть поворожив мені, наполягаючи, що не надто майстерний у цих справах, однак усе сказане ним було дуже влучне.
Я знайшла інформацію про те, що карта «Місяць» каже про ілюзії, пошуки свого шляху в невідомих таємних світах і творче божевілля.
Мадам Лав Роулінз, як на мене, знає, що де діється.
Я причепила карту на приладову панель, щоб бачити її дорогою. Мені здається, наче щось насувається, але що саме, я не знаю.
Намагаюся відпустити все це, але щось далі чіпляється за мене. Ні, щось надалі живе в моїх думках. Веде мене до чогось нового й чогось наступного.
Якби цього не сталося, я б не почала писати гру, не мала б цієї роботи, не прямувала б просто зараз до Канади. Здається, наче я іду за ниткою, що залишив мені З., уздовж лабіринту, але його самого в лабіринті, можливо, навіть немає. Мабуть, моє справжнє завдання — не знайти його, а дізнатися, куди веде нитка.