Як дивно було залишати цей шарф. Він так давно лежав у мене. Сподіваюся, одного дня він його надіне.
Сподіваюся, у нього буде для мене справді чудова історія, яку він розповідатиме за вечерею у його мами вдома, і поруч із ним буде його чоловік, а я буду з кимось чи сама, однак не перейматимуся через це. Сподіваюся, ми не лягатимемо так пізно, що вже ставатиме рано, і сподіваюся, що його історії та вино будуть невичерпні, невичерпні, невичерпні. Колись.
Післямова. Щось нове і щось наступне
Одного разу, не так уже й давно…
Починається приплив, і Беззоряним морем ковзає корабель.
Під палубою чоловік, якого тепер звуть Доріан, чатує біля тіла Закарі Езри Роулінза, а капітанша корабля, яку не звуть і ніколи не зватимуть Елінор, керує кораблем у бурхливих водах.
Нагорі починається сум’яття, вітер завиває, а човен крутиться, завалюючись то на один бік, то на другий. Полум’я свічок тріпочеться й розгорається ще дужче.
— Що відбувається? — запитує Доріан, коли Елінор повертається до каюти.
— На вітрила повсідалися сови, — пояснює жінка. Одна з пташок перелетіла за нею — маленька сова шугнула приміщенням і влаштувалася на балці. — Вони заважають мені кермувати. Не можна звинувачувати їх: вони просто хочуть залишитися над водою, а море он як збурюється. Усе гаразд, мені однаково тепер знадобляться нові мапи.
Вона киває в бік столу, де поклали тіло Закарі. Кров просочила папір і золоті стрічки, заливаючи відомі шляхи й незвідані території з драконами, які тепер опинилися на морському дні.
Доріан збирається перепросити, але Елінор зупиняє його, і вони просто стоять, ділячись одне з одним тишею.
— Як високо воно підніметься? — запитує Доріан, щоб порушити мовчання, хай навіть відповідь його не цікавить. Нехай підіймається, аж поки не вихопиться на поверхню землі.
— Тут є чимало печер, якими можна плавати, — запевняє Елінор, і її впевненість неабияк дивує його. — Я знаю маршрути, що не залежать від його рівня. Чи можу я вам щось запропонувати?
— Ні, дякую, — відмовляється Доріан.
— Це ваша людина, чи не так? — запитує жінка, дивлячись на Закарі.
Доріан киває.
— Я знала раніше декого, хто носив таке саме пальто. Що читаєте? — Елінор показує на книжку в його руках, яку Доріан радше стискає як талісман, а не читає.
Він простягає їй «Солодкі муки».
Жінка супиться, дивлячись на книжку, а потім на її обличчі спалахує радість від зустрічі з давно втраченим другом.
— Де ви її знайшли? — цікавиться вона.
— Це Закарі знайшов, — пояснює Доріан, — у бібліотеці. На поверхні. Гадаю, вона належить вам.
Від її виразу обличчя він ледве стримує усмішку.
— Ця книжка ніколи не була моєю, — зізнається Елінор. — Моїми були самі лиш історії з неї. Я вкрала книжку з Архіву. Навіть не думала, що знову її побачу.
— Вам слід узяти її собі.
— Ні, ми повинні ділитися нею далі. Завжди є місце для нових книжок.
Лише тоді Доріан помічає безліч книжок, якими по вінця напхана кабіна — вони містяться між балками, стоять на підвіконнях, висяться стосами на стільцях і підпирають ніжки столу.
Корабель нахиляється, страшенно розлючена хвиля встигає вдарити в кабіну, перш ніж він вирівнюється. Олівець скочується зі столу і зникає під кріслом.
Персидський кіт, що дрімав у кріслі, похмуро сповзає з нього та йде розслідувати справу про зникнення олівця, наче вже давно собі це запланував.
— Мені слід іти нагору, — каже Елінор, повертаючи «Солодкі муки» Доріану. — Забула розповісти вам, що над прірвою хтось є. Я побачила його в підзорну трубу. Він просто сидить там і читає. Зупинимося, щоб забрати його, коли море підніметься до потрібного рівня. Не знаю, як інакше він зможе дістатися звідти, адже в нього лише одна рука. Якщо хвилі посиляться, ухопіться за щось.
Доріан думає, що йому слід кинутися у хвилі й дозволити Беззоряному морю віднести себе геть, але підозрює, що Елінор знову врятує його, якщо він це скоїть.
Жінка трохи незграбно поплескує гостя по плечу й повертається на палубу, залишаючи його наодинці із Закарі.
Доріан відкидає волосся з хлопцевого чола. Він не здається мертвим. Доріан не знає, чи допомогло б це йому. Він тихенько сидить, прислухаючись до гуркоту хвиль за бортом корабля, завивання вітру й ляскання крил навколо печери. Його серце гупає так гучно, наче його супроводжує відлуння, адже так і є, і аж тоді чоловік розуміє, що саме створює це відлуння.
Він витягає з наплічника скриньку й тримає її в руках.
«Яка різниця, — запитує Доріан себе, — між серцем Долі та серцем, яке належить Долі».