Іноді дівчина залишається аж до того моменту, коли вартові змінюють один одного.
(Денний вартовий буцімто випадково став залишати свої детективні журнали під стінами камери.)
Сьогодні куций вартовий тиняється сюди-туди. Відкашлюється, ніби хоче щось сказати, але нічого не каже. Потім опускається на стілець і засинає тривожним сном.
Пірат чекає на дівчину. Вона приходить з порожніми руками.
Сьогодні остання ніч. Ніч перед стратою. (Страта — це теж метафора, хай навіть така очевидна.) Пірат знає, що наступної ночі не буде й наступний вартовий не замінить цього. Дівчина знає, скільки саме залишилося годин.
Вони не говорять про це. Ніколи не говорили.
Пірат крутить між пальцями кучерик волосся дівчини.
Вона спирається на ґрати, щока притискається до холодного заліза. Дівчина максимально близько, проте водночас між ними лежить цілий світ.
Вона досить близько для поцілунку.
— Розкажи мені історію, — просить дівчина.
І пірат погоджується.
Солодкі муки
Існують три шляхи. Ось один з них
Глибоко під землею, сховані від сонця та місяця, десь на узбережжі Беззоряного моря лабіринтом сплелися тунелі й кімнати, наповнені історіями. Історіями, записаними в книжках, закоркованими в глечиках і намальованими на стінах. Одами, написаними на шкірі й викарбуваними на трояндових пелюстках. Казками, викладеними кахлем на підлозі, частина яких стерлася під ногами перехожих. Легендами, вирізьбленими з кришталю, що висять на люстрах. Шанованими оповіданнями, які занесли до каталогів. Старими історіями, захищеними від нових, що вигулькують довкола.
Це місце просторе, але й тісне. Складно виміряти його розміри. Зали переходять у кімнати або галереї, а сходи ведуть угору або вниз, до альковів та аркад. По всіх усюдах двері приховують нові приміщення, нові історії й нові секрети, що чекають на свого відкривача. І скрізь — книги.
Це святилище для тих, хто оповідає історії, зберігає і любить їх. Люди їдять і сплять, оточені хроніками, історичними п’єсами та міфами. Одні проводять тут кілька годин чи днів, перш ніж повернутися нагору, а другі залишаються на тижні чи роки, живуть в окремих кімнатах або гуртом, година за годиною читають, або навчаються, або пишуть, дискутують та створюють щось нове зі своїми сусідами чи працюють на самоті.
З тих, хто залишився, кілька вирішило присвятити себе цьому місцю, цьому храмові оповідок.
Для них існує три шляхи. Один з них — шлях аколітів[1].
Той, хто вирішив обрати його, перш ніж скласти присягу, повинен провести весь місячний цикл в усамітнених роздумах. Роздуми мають бути мовчазними, однак серед тих, хто дозволив себе замкнути в келії з кам’яними стінами, деякі раптом зрозуміють, що їх ніхто не чує. Вони можуть розмовляти, кричати чи верещати, але це не порушить жодного правила. Хіба що той, хто ніколи не був у такій келії, гадає, що роздуми мовчазні.
Після закінчення періоду роздумів можна відмовитися від цього шляху. Обрати собі інший або взагалі не обирати жодного.
Ті, хто зберігав мовчання, часто вирішують не йти цим шляхом і взагалі покинути це місце. Вони повертаються на поверхню і, примружившись, дивляться на сонце. Іноді згадують підземний світ, якому колись хотіли присвятити себе, але спогади ці нечіткі, нібито щось наснилося.
Частіше ініціацію ладні вести далі ті, хто кричав, плакав, вив з туги, хто годинами розмовляв сам із собою.
Сьогодні на небі молодик. Коли двері відчиняються, за ними стоїть гарна жінка. Перебуваючи на самоті, жінка майже весь час співала. Узагалі вона сором’язлива й не звикла співати, але першої ночі геть випадково збагнула, що її ніхто не почує. Жінка засміялася, почасти кепкуючи із себе, а почасти з того, що добровільно дозволила ув’язнити себе в такій вишуканій камері з пуховим ліжком і шовковими простирадлами. Сміх луною відбився від кам’яних стін і покотився, наче брижі по воді. Жінка рвучко затулила долонею рот в очікуванні, що зараз хтось з’явиться, але ніхто не прийшов. Вона спробувала пригадати, чи казав хтось чітко, що слід мовчати.
Вона вигукнула: «Агов?!» — а на те прокотилася луна.
Їй знадобилося кілька днів, щоб добрати сміливості заспівати. Їй ніколи не подобався власний голос, але, звільнившись в ув’язненні від сором’язливості й очікувань, жінка заспівала спершу тихенько, а тоді дзвінко й зухвало. Голос, який відлунював у вухах, був несподівано приємний.
Жінка переспівала всіх пісень, що знала. Вигадала кілька власних. Подеколи їй бракувало слів для пісні, тоді вона вигадувала мови, яких насправді не існує, але ті звуки дарували їй задоволення.
1
Церковний служник, що запалює та носить свічки, готує хліб і вино для євхаристичного освячення. (